Після жорстокого вигнання з дому я звернулася до брата, якого чоловік завжди вважав ніким

Увесь день Богдан приймав привітання. Співробітники усміхалися обережно, партнери дзвонили один за одним, знайомі натякали на гучний вечір. Він уже уявляв новий дім, дорогі поїздки, рахунки з приємними цифрами й життя, де ніхто не дивитиметься на нього скривдженими очима.

Тим часом у тихому кабінеті на іншому кінці міста Назар говорив телефоном майже нудьгуючим тоном:

— Так, саме щодо договору з «Гранітом». Підійміть тендери за останні п’ять років. Посередники, завищені кошториси, приховані виплати. Фінансову службу й внутрішню безпеку теж підключіть. Зранку.

Він поклав слухавку й подивився у вікно. Десь там Богдан святкував свою перемогу, не чуючи тріску льоду під ногами. Назар не відчував радості. Надто довго він дивився, як сестра зменшується поруч із цим чоловіком, і надто добре розумів ціну кожному дню її мовчання.

Ранок у домі Назара почався тихо. Оксана прокинулася від запаху млинців і дитячого сміху. Мілана вже сиділа на кухні в чистій піжамі й їла оладки з варенням. Назар у простій сірій футболці стояв біля плити. Ні дорогих костюмів, ні холодного виразу обличчя — звичайний старший брат із сивиною на скронях і спокійними очима.

— Доброго ранку, — сказала Оксана. — Назаре, ти не зобов’язаний…

— Зобов’язаний, — перебив він. — Ти моя сестра. Вона моя племінниця. Сідай снідати.

Після сніданку Мілана побігла дивитися мультики, а Назар покликав Оксану до кабінету. На столі лежала товста папка, поруч був відкритий ноутбук. Він розклав перед нею виписки, схеми компаній, роздруківки листування. Оксана дивилася на документи й відчувала, як усередині знову холоне: Богдан останні роки жив не лише з вдалих угод. Там були фірми-посередники, дивні перекази, завищені договори, гроші, що ходили колами й поверталися іншим шляхом. У цих таблицях вона раптом побачила іншого Богдана — не просто грубого чоловіка, а людину, яка роками будувала довкола себе мережу брехні й була певна, що ніхто не потягне за потрібну нитку.

— Я знав не все одразу, але достатньо, — сказав Назар. — Пам’ятаєш, три роки тому я просив тебе піти?

Оксана кивнула, опустивши очі.

— Я думала, Мілані потрібен батько.

— Я поважав твій вибір. Тримав під контролем те, що могло його втопити, бо ти жила під його дахом. Тепер він сам викинув вас на вулицю.

— Але ти казав, що працюєш охоронцем на об’єкті.

Назар усміхнувся краєчком губ.

— Працюю. Просто об’єктів у мене більше, ніж він думає. Механізм уже запущено. Сьогодні в Богдана почнуться перші неприємності. А ти відновлюйся. Мілана має бачити маму спокійною.

Він затримав погляд на її зап’ясті.

— Синець можна зафіксувати. Вирішувати тобі. Але, думаю, він і так отримає своє…