Після зникнення в чужій країні про неї довго нічого не знали, аж поки через роки не з’явилися нові подробиці

— Каже, чув про вас. Чув, що ви лікуєте дітей і не відмовляєте.

Ці слова зачепили її сильніше, ніж вона хотіла показати. Валерія підійшла до вікна. За шибкою темніла гірська гряда, захід забарвив край неба в тривожний багряний колір. У грудях піднялося знайоме відчуття — щільне, глухе, неприємне. Вона звикла дослухатися до нього. Іноді саме воно змушувало залишити дитину під наглядом, коли аналізи майже не викликали тривоги. Іноді воно казало: перевір ще раз, не заспокоюйся надто рано.

Тепер це відчуття казало: не їдь.

Але слідом в уяві постали діти — маленькі, розпашілі, з потрісканими губами. Жінки, які тримають їх на руках і не знають, чим допомогти. Дім без ліків, без лікаря, без відповіді на страх.

— Передай йому, що я готова їхати вранці, — сказала вона. — Але тільки офіційно. З транспортом, із погодженням, із супроводом. Нехай адміністрація вирішує, як забезпечити дорогу.

Рауф кивнув, але тривога з його обличчя не зникла. Коли він вийшов, Валерія ще довго стояла біля вікна. Гірська лінія вдалині скидалася на зазубрене лезо. Вона змусила себе відвернутися. Утома, спека, безсонні зміни — от і все. Не можна шукати загрозу в кожному заході сонця.

Уночі їй наснився дім. Холодне місто, мокрий сніг, гул транспорту, теплий запах випічки біля підземного переходу. Вона йшла широким проспектом, упізнавала вітрини, ліхтарі, обличчя перехожих. Потім усе довкола почало розпливатися. Будинки потекли вниз, як фарба під дощем, люди перетворювалися на безформні світлі плями, машини розчинялися в порожнечі. Вона лишилася сама посеред молочного світла й прокинулася з відчуттям, ніби хтось уже почав стирати її з колишнього життя.

Уранці біля шпиталю стояв старий запилений позашляховик із пом’ятими крилами й довгими подряпинами на дверцятах. За кермом сидів літній водій з обличчям, порізаним зморшками. Поруч улаштувався той самий посланець із села — худий чоловік років тридцяти, з густою бородою і поглядом, що затримувався на Валерії довше, ніж дозволяла проста ввічливість.

Вона завантажила в машину дві важкі валізи: ліки, бинти, шприци, антисептики, жарознижувальні, інструменти, перев’язувальні матеріали. Рауф сів поруч із нею. Обіцяного супроводу не було.

У шпиталі вирішили, що район досить спокійний, а виділяти людей заради одного виїзду немає сенсу. Валерія сперечалася, але її запевнили: водій знає дорогу, посланець місцевий, а Рауф зможе домовитися з будь-ким.

Коли позашляховик рушив, вона озирнулася на білу будівлю шпиталю. На мить їй здалося, що вона бачить її востаннє. Думка була такою різкою й неприємною, що Валерія майже розсердилася на себе. Дурниці. За кілька днів вона повернеться. Огляне дітей, видасть ліки, пояснить, як збивати жар, і знову ходитиме знайомими палатами.

Спочатку дорога тяглася долиною. За вікнами миготіли бідні будинки, жінки біля криниць, діти, що ганяли кіз по запилених схилах, поодинокі дерева, які чіплялися корінням за суху землю. Цей край був суворий, але в ньому була особлива краса — ніби світ тут не намагався подобатися й показував себе без прикрас.

Валерія ставила посланцеві запитання про хворобу. Коли піднялася температура? Скільки дітей захворіло? Чи є висип? Чи було блювання? Судоми? Він відповідав через Рауфа коротко й ухильно: жар, кашель, слабкість. Такі симптоми могли означати майже що завгодно — від звичайної інфекції до небезпечного спалаху.

Опівдні дорога пішла вгору. Позашляховик втягнувся у вузький серпантин: з одного боку нависала кам’яна стіна, з другого відкривалася прірва. Машина повзла так близько до краю, що Валерія мимоволі вчепилася в ручку. Вона ніколи не вважала себе боязкою, але ця дорога здавалася викликом здоровому глузду.

— Тут часто падають машини? — спитала вона, намагаючись говорити спокійно.

Рауф переклав запитання водієві. Той відповів довго, байдуже. Перекладач насупився.

— Він каже, щомісяця хтось зривається. Але якщо гора вирішить відпустити людину, та доїде.

Валерія стиснула губи. Для лікарки, звиклої шукати причину, наслідок і спосіб запобігти біді, такі слова звучали майже як відмова від самої думки про порятунок. Вона відвернулася від вікна й більше не дивилася вниз.

Надвечір вони зупинилися в маленькому поселенні на схилі. Посланця зустрів бородатий чоловік. Вони відійшли вбік і заговорили швидко, впівголоса. Валерія не розуміла ані слова, але помічала, як на неї раз у раз кидають погляди. У цих поглядах не було звичайної цікавості. Її ніби оцінювали, приміряли до чогось, про що вона не знала.

— Рауфе, спитай, що відбувається.

Перекладач підійшов до чоловіків. Розмова тривала недовго. Коли він повернувся, його обличчя змінилося: стало блідим, зібраним, а в очах з’явилося те, чого Валерія раніше в нього не бачила, — справжній страх.

— Ночуватимемо в домі старійшини, — сказав він. — Тебе окремо. Мене окремо.

— І все?