Плуг натрапив на важкий ланцюг біля річки, а його походження виявилося справжньою загадкою

Остап Левченко жив на околиці невеликого села разом із дружиною та двома дорослими дітьми. Він працював механізатором у місцевому господарстві, тримав город і кілька свійських тварин. Будинок знайшли за навігатором: звичайна сільська садиба, старий сад, сарай і акуратно складені біля паркану дрова.

Господар зустрів незнайому машину насторожено. Упізнавши Лідію, він не зрадів, а помітно напружився. На запитання про Павла відповів надто швидко: після зникнення друга не бачив, про його долю нічого не знає. Остап уникав дивитися жінці в очі й увесь час поправляв рукав робочої куртки.

Лідія дістала сімейні фотографії. На одній Павло тримав маленьку Софію на руках, на іншій стояв поруч із Кирилом. Вона розповіла про місяці невідомості, погрози біля квартири й страх дітей. Не вимагала назвати місце, просила лише підтвердити, чи живий її чоловік.

Остап довго мовчав. Потім запросив гостей до хати, зачинив двері й важко опустився на стілець.

— Павло приїхав до мене на початку березня, — зізнався він. — Був змучений, майже не спав, здригався від кожної машини. Казав, що через борг його можуть убити. Я пообіцяв нікому не розповідати, навіть родині.

Друг домовився, що у віддаленому селищі Павла знатимуть як Миколу Артемовича, і допоміг йому без офіційного оформлення влаштуватися пастухом. Остап навчив його давати раду худобі, пояснив дорогу й допоміг дістатися до місця. Павло збирався перечекати там, доки переслідувачі не припинять пошуки або доки він не знайде безпечного виходу.

— Селище приблизно за п’ятдесят кілометрів звідси, — сказав Остап. — Зв’язку там майже немає, живе всього кілька літніх родин. Якщо Павло ще не поїхав, шукайте його в крайньому будинку.

Лідія закрила обличчя долонями. Кілька хвилин вона не могла впоратися ні зі сльозами, ні з гнівом. Павло виявився живим, але добровільно залишив її й дітей у цілковитій невідомості. І все ж образа відступала перед полегшенням: тепер їх розділяла не безіменна порожнеча, а лише п’ятдесят кілометрів розбитої дороги.

Богдан спитав Остапа, чи не повідомляв той Павлові про те, що відбувається. Чоловік похитав головою. Вони домовилися не телефонувати один одному, щоб не залишити сліду. Востаннє Остап бачив друга, коли відвозив його в те віддалене селище. Відтоді жодних звісток не мав.

Лідія підвелася. Чекати до наступного дня вона не могла. Богдан перевірив машину, уточнив маршрут і пообіцяв, що вони поїдуть обережно. За вікнами починало сутеніти, але жінка вже знала: десь наприкінці цієї дороги переховується людина, яку вона кілька місяців вважала загиблою…