Плуг натрапив на важкий ланцюг біля річки, а його походження виявилося справжньою загадкою

Потрібне селище складалося лише з п’яти похилених хат, оточених городами. Останні двадцять кілометрів дорога йшла через ліс і була порізана глибокими коліями. Мобільний зв’язок зник задовго до перших будинків, а найближча крамниця, як попередив Остап, була за кілька годин пішки. Для людини, яка хотіла зникнути, важко було придумати надійніше місце.

Рідкісна машина привернула увагу всіх мешканців. Біля першої хати Богдан зупинився й спитав у літньої жінки, чи живе тут пастух на ім’я Микола Артемович.

— Є такий, — охоче відповіла вона, показуючи на дальній край селища. — Приїхав навесні. Тихий, роботящий, корів добре пасе. Тільки говорить аж надто складно для простого пастуха.

Машина повільно покотилася вздовж парканів. Лідія сиділа нерухомо, стискаючи ремінець сумки. Біля крайньої хати Богдан зупинився. Із двору вийшов худий чоловік у вицвілому робочому одязі. Його обличчя ховала густа темна борода, він помітно сутулився, а рухався обережно й важко. Але Лідія впізнала чоловіка раніше, ніж він наблизився.

— Павле! — крикнула вона й розчинила дверцята.

Чоловік завмер посеред двору. Спершу в його очах майнуло впізнавання, потім — страх. Він відступив, подивився на дорогу, на ліс, на порожній салон машини, ніби шукав там переслідувачів. Лідія зупинилася за кілька кроків від нього, не розуміючи, чи можна кинутися до чоловіка, чи спершу вимагати пояснень.

— Ти сама? — хрипко спитав Павло.

— Зі мною Богдан. Він знайшов твій портфель. Діти в безпеці, у його родини.

Ім’я незнайомої людини й згадка про портфель насторожили Павла ще дужче. Він обійшов машину, зазирнув за хату, довго вдивлявся в дорогу. Лише переконавшись, що інших автомобілів немає, підійшов до дружини. Лідія вдарила його долонями в груди, питаючи, як він міг залишити їх без жодного слова, а наступної миті притислася до нього й заплакала.

Павло обійняв її тремтячими руками. Три місяці самотності, страху й невідомості прорвалися одразу. Він повторював, що хотів захистити родину, що не міг зателефонувати, що щодня думав про дітей. Лідія не відповідала. Вона лише тримала чоловіка за куртку, ніби боялася, що він знову зникне, варто їй послабити пальці.

Богдан відійшов до машини, залишаючи подружжю кілька хвилин. Нарешті Павло запросив їх до маленької хати. Усередині стояли ліжко, стіл, залізна піч і кілька предметів посуду. На стіні висіла робоча куртка, біля дверей лежали гумові чоботи. Від колишнього життя керівника будівельної фірми не залишилося жодної видимої деталі.

Коли Лідія спитала, чому він вибрав саме це місце й навіщо закопав квитки, Павло повільно опустився на табурет. Він зрозумів, що час мовчання скінчився і тепер доведеться розповісти все…