Плуг натрапив на важкий ланцюг біля річки, а його походження виявилося справжньою загадкою

Через міську довідкову службу Богдан знайшов домашній номер родини Бондаренків. Операторці він назвався давнім знайомим Павла по роботі. Слухавку взяла жінка; її голос звучав стомлено, ніби вона давно не чекала добрих новин. Вона представилася Лідією Степанівною, дружиною Павла.

Богдан обережно спитав, де можна знайти її чоловіка. При цих словах на тому кінці повисла довга пауза. Лідія відповіла, що Павло зник наприкінці лютого. Того ранку він, як завжди, поїхав до будівельної фірми, але ввечері не повернувся. Телефон невдовзі вимкнувся, повідомлень не було, знайомі нічого не знали.

Жінка багато разів зверталася до різних відділків поліції. Заяву прийняли, однак активних пошуків не почали: доросла людина могла поїхати з власної волі. Лідії пропонували чекати, запевняючи, що чоловік, імовірно, сам дасть про себе знати. Але тижні перетворилися на місяці, а в дверному замку, як і раніше, не повертався його ключ.

За цей час сімейні заощадження майже скінчилися. Лідія платила за житло, купувала дітям найнеобхідніше й щоразу відкладала рахунки, пов’язані з фірмою чоловіка, бо не розуміла, які з них справжні. Кирило намагався не говорити про батька при сестрі, а Софія щоранку питала, чи не повернувся тато вночі. Жінка відповідала, що пошуки тривають, хоча сама вже не знала, у що вірити.

— Перед зникненням у нього почалися неприємності з діловими партнерами, — зізналася Лідія. — Він говорив про борги, нервував через дзвінки. Я боялася, що все скінчиться лихом.

Останні місяці Павло став дратівливим і мовчазним. Він зустрічався з людьми, про яких нічого не розповідав родині, і кілька разів згадував позику під величезні відсотки. Лідія не знала, чи була це невдала угода, ризикований кредит чи тиск із боку сумнівних інвесторів. Вона розуміла лише одне: чоловік когось серйозно боявся.

Богдан перевів розмову на захоплення Павла. Почувши про лотерею, Лідія відразу підтвердила, що чоловік купував квитки щотижня й витрачав на них помітну частину доходу. Він називав це вкладенням у майбутнє родини. Після його зникнення вона обшукала квартиру й кабінет у фірмі, але не знайшла жодного квитка. Очевидно, Павло зберігав їх у таємному місці.

Богдан відчув, як до горла підступає сором. Поки він уявляв, що зробить зі знайденими мільйонами, дружина зниклої людини намагалася утримувати двох дітей і не знала, чи живий їхній батько. Саме ця родина мала право на гроші. Однак офіційно Павла не було визнано померлим, а така процедура могла тривати роками. Головний квиток тим часом ставав марним папірцем за кілька днів.

Пізно ввечері до будинку Ковальчуків під’їхали дві машини із затемненими вікнами. Богдан погасив світло й обережно відсунув край фіранки. Кілька кремезних чоловіків вийшли на дорогу, повільно пройшли вздовж огорожі, зазирнули у двір і подивилися на вікна. Вони не стукали й нічого не питали, але їхня спокійна, ділова манера лякала сильніше за відкриті погрози.

За кілька хвилин незнайомці сіли в автомобілі й поїхали. Богдан ще довго стояв біля вікна. Випадковим цей візит бути не міг. Хтось дізнався або про його поїздки, або про знайдену схованку. Якщо зникнення Павла було пов’язане з боргами, то тепер люди, які переслідували його, почали полювання за портфелем…