Плуг натрапив на важкий ланцюг біля річки, а його походження виявилося справжньою загадкою

Піднесення тривало недовго. Унизу газетної сторінки дрібним шрифтом були надруковані правила: кожен виграш слід було отримати не пізніше ніж за сто календарних днів після тиражу. Для квитка на три мільйони строк спливав двадцять другого травня — за сім днів. Якщо за цей час власник не звернеться до організаторів, гроші залишаться в призовому фонді.

Богдан зателефонував до довідкової служби лотереї, намагаючись говорити спокійно. Операторка пояснила: у звичайному порядку велику суму видають лише власникові квитка після перевірки оригіналу посвідчення особи. Якщо учасник помер, звернутися можуть законні спадкоємці. Для сімей зниклих безвісти існувала окрема процедура: дружина мала право передати матеріали розслідування спеціальній комісії й попросити розглянути виняткову виплату.

— А якщо є довіреність? — спитав Богдан, хоча жодної довіреності в нього, звісно, не було.

— Для звичайної виплати цього недостатньо, — відповіла жінка. — Потрібен або сам учасник, або рішення спеціальної комісії, ухвалене на підставі офіційних документів про його зникнення.

Розмова обірвала останні прості надії. Підійти з чужим посвідченням він не міг і не збирався. Залишалося розшукати Павла Бондаренка або з’ясувати, що з ним сталося. На все — один тиждень. Богдан записав дані з документів і наступного дня вирушив до адміністративного центру регіону.

У службі, що займалася пошуком зниклих людей, він не наважився одразу розповідати про мільйони й назвався далеким родичем. Черговий працівник переглянув електронні записи, уточнив дату народження, кілька разів перевірив прізвище. Павло Миронович Бондаренко в офіційному розшуку не значився. Жодної справи про його зникнення в загальній системі не було.

У службі реєстрації актів цивільного стану Богдан отримав таку саму відповідь: відомостей про смерть людини з цими даними немає. Виходило, що Павло майже три місяці не користувався рахунками й не забрав великий виграш, але для установ залишався живим громадянином, якого ніхто не розшукував.

На зворотному шляху Богдан кілька разів помічав у дзеркалі ту саму темну машину. Вона трималася позаду аж до розвилки на село, але тоді він вирішив, що водій просто їде в той самий бік.

Решту дороги Богдан перебира́в можливі пояснення. Власник міг сам переховуватися від когось, міг потрапити в біду, про яку ніхто не повідомив, міг загинути так, що його тіло не знайшли. Будь-яка версія робила портфель небезпечнішим. Тепер це була не просто забута схованка, а єдина помітна нитка, що вела до людини, яка зникла без офіційного сліду…