Поліцейський опинився поруч у мить, коли в’язень вирішив сказати найважливіше

— Перед кінцем я хочу дізнатися, що означає бути поруч із людиною не як із в’язнем, не як із проклятим, а просто як із чоловіком. Один раз. Один вечір. Одну ніч людської близькості.

Я відчула, як по спині пройшов холод.

— Закон не виконує подібних бажань, — відповіла я різкіше, ніж збиралася.

Він не опустив очей. У них не було зухвальства. Не було й тієї тваринної жадоби, яку я боялася почути в його словах. Там жила туга — глибока, тиха, майже бездонна. Саме вона й налякала мене найдужче.

Я розвернулася й пішла, поки ще могла йти спокійно.

У кабінеті я знову розкрила теку. Ім’я Алли Берг дивилося зі сторінки важкою плямою. Я зрозуміла, що повинна побачити цю жінку. Не прочитати її заяву. Не надіслати запит на уточнення. А побачити.

Будинок Алли стояв у старому дворі, де мокра земля липла до підошов, а перекошена хвіртка заскрипіла так жалібно, ніби їй теж було що розповісти. За парканом кричали діти, десь грюкнули двері, з димаря тягнувся рідкий дим.

Алла відчинила не відразу. Переді мною з’явилася жінка з темним волоссям і обличчям, на якому втома давно стала не виразом, а частиною рис.

— Ви через Артема? — спитала вона, не підводячи очей.

— Я хочу зрозуміти, що сталося, — сказала я м’якше, ніж зазвичай говорила на допитах.

Вона раптом заплакала. Але сльози були дивні — не гарячі, не вільні, а ніби вичавлені з неї чужою рукою.

— Він усе зламав, — прошепотіла вона. — Не змушуйте мене згадувати. Нехай відповідає за те, що зробив.

Слова падали нерівно. У них було страждання, але воно не скидалося на біль жінки, яку образили. Радше на страх людини, змушеної вимовляти заздалегідь вивчене.

Я пішла від неї з іще більшим сумнівом. На папері заява виглядала гучно. У живому голосі вона розсипалася…