Поліцейський опинився поруч у мить, коли в’язень вирішив сказати найважливіше

Неподалік від того двору була маленька крамниця тканин, що колись належала старому знайомому Артема. Степан Орлов зустрів мене насторожено, але без грубощів. Це був кремезний чоловік із втомленим обличчям і руками людини, звиклої працювати від ранку до ночі.

— Артем? — перепитав він і тяжко зітхнув. — Немає в ньому підлості. Гординя є, біль є, упертості хоч відбавляй. Але низості немає.

— Про який біль ви говорите?

Степан довго мовчав. Потім причинив двері, ніби боявся, що навіть стіни можуть донести зайве слово.

— Кілька років тому він збирався одружитися з Аллою. Усе було вирішено. Родини готувалися, каблучки купили, люди вже вітали. А потім вона раптом відступила. Без пояснень. Просто зникла з його життя. Невдовзі вийшла за Данила Берга.

— За свого теперішнього чоловіка?

— Так. Людина він важка. Зла від заздрощів. Артема терпіти не міг ще до тієї історії. А коли Алла стала його дружиною, все стало тільки гірше. Артем після цього ніби надломився. Не галасував, не мстився. Просто став іншим.

Слова Степана лягли в справу так, ніби відсутній шматок нарешті знайшов своє місце. Переді мною поступово проступала не сцена злочину, а стара, глибоко захована трагедія, яку хтось дуже зручно перетворив на обвинувачення.

— Ви вважаєте, Данило міг змусити Аллу написати заяву? — спитала я.

Степан стиснув пальці так, що побіліли суглоби.

— Я не просто вважаю. Я майже не сумніваюся.

Назад до відділу я йшла повільно. У голові складалася низка: Артем і Алла, нездійснене весілля, раптовий розрив, швидкий шлюб, чоловік, ненависть, заява без доказів. Усе більше це скидалося не на правосуддя, а на чужу помсту, загорнуту в законні слова.

Увечері я знову спустилася до камер.

Артем підвів голову відразу, ніби чекав на мої кроки. На мить у його очах спалахнула надія, але він швидко сховав її за звичним спокоєм.

— Знайшли те, що шукали? — спитав він….