Поліцейський опинився поруч у мить, коли в’язень вирішив сказати найважливіше

— Я знайшла запитання, — відповіла я. — І їх стало більше. Чому ви мовчите? Чому дозволяєте іншим говорити за вас?

Він подивився на мене просто.

— Тому що все, що я скажу, назвуть виправданням. А виправдання нікому не потрібні.

— Потрібна правда.

— Правда теж не завжди рятує.

Він вимовив це без злості. Саме тому мені стало болючіше.

Я відчула, як усередині підіймається тривожний вогонь. Я була слідчою. Я знала, де проходить межа. Але поруч із ним ця межа ставала не кам’яною стіною, а лінією, накресленою на воді.

Тієї ночі я сиділа на кухні в бабусі. Ніна поставила переді мною чашку, сіла навпроти й довго нічого не говорила. У вікні відбивалася лампа, за шибкою гасли рідкісні вогні.

— Бабусю, — нарешті сказала я майже пошепки, — що робити, якщо служба вимагає одного, а серце ніби знає інше?

Вона не квапилася з відповіддю.

— Серце рідко веде туди, де легше, Марино. Але людина, яка все життя чує лише накази, одного дня перестає чути саму себе.

Я опустила погляд у темний чай. Відповіді все одно не було. Зате прийшло розуміння: попереду не просто розслідування. Попереду вибір.

Засідання призначили надто швидко. Так швидко, ніби комусь дуже кортіло закрити справу до того, як вона почне ставити незручні запитання. У залі було душно, попри холод за вікнами. Високі стіни повертали кожен шерех, старі лави пахли пилом і часом, люди перешіптувалися з жадібною цікавістю, ніби прийшли не по істину, а по чуже лихо…