Поліна отямилася в лікарняній палаті раніше часу й випадково підслухала розмову, не призначену для неї…

Біль прийшов не відразу. Спершу було тільки здивування: чому земля так різко пішла з-під ніг? Уже падаючи, вона помітила людину в чорному, з темним блискучим шоломом на голові. Він хитнувся, ледь утримав рівновагу і в одній руці тримав щось довге, схоже на биту. Потім предмет зник, водій додав швидкості й виїхав зі двору. Номер був заляпаний брудом так густо, що розібрати нічого не вдалося.

Потилиця спалахнула болем, перед очима попливли кола. Олеся встигла подумати тільки, що треба трохи полежати. Зовсім трішки. Зібратися з силами.

Її врятувала літня жінка з вівчаркою. Та вийшла з під’їзду, побачила людину, що лежить, і не стала проходити повз, як інколи роблять налякані перехожі. Нахилилася, заговорила лагідно, викликала швидку.

Олеся пам’ятала її обличчя уривками: зморшкуваті щоки, тривожні очі, теплу вовняну хустку. Пам’ятала голос:

— Нічого, дівчинко, потерпи. Все буде. Тільки не засинай, чуєш?

Потім був виття сирени. Приймальне відділення. Вусатий лікар, який ставив запитання і, не дослухавши відповідей, відправив її на знімки. Рентгенолог із втомленими руками. Чиїсь команди, холодний стіл, яскраве світло, запах ліків.

Вона встигла попросити телефон у медсестри, бо її власний розбився. Богдан не відповів. Тоді Олеся додзвонилася Мирославі, своїй найкращій подрузі, розповіла, що сталося, і тільки після цього дозволила лікарям робити все, що потрібно.

Далі починався туман. Анестезія. Уривки голосів. Важкий, розповзаючийся по тілу біль.

Тепер цей біль був усюди. Здавалося, що під шкіру загнали безліч тонких голок: у потилицю, у плечі, у стегна, у коліна. Особливо нила одна нога, але найгіршим було відчуття безпорадності. Олеся спробувала поворухнутися і майже одразу зрозуміла: тіло слухається погано, ніби належить не їй…