Поліна отямилася в лікарняній палаті раніше часу й випадково підслухала розмову, не призначену для неї…

Вона повернула голову настільки обережно, наскільки змогла. На стіні навпроти висів вимкнений телевізор. У його темному екрані відбивалося ліжко і біла пов’язка на її голові. Під телевізором стояв невеликий холодильник. Позаду, судячи з розпливчастого відображення, була раковина. Двері були зовсім поруч, а сама палата — маленька, але окрема. Вочевидь, її влаштували в платну одномісну кімнату.

Це здивувало. Богдан ніколи не любив зайвих витрат, особливо раптових. Але, може, злякався. Може, вирішив, що дружина після такого випадку заслуговує на спокій.

Губи пересохли й потріскалися. У горлі дерло. Пити хотілося до слабкості. Олеся озирнулася, намагаючись знайти кнопку виклику медсестри, але нічого схожого не побачила. Кричати було соромно. За вікном стояла темінь, отже, або пізній вечір, або ранній ранок. Будити весь коридор через воду здавалося ніяково, хоча за хвилину вона сама ж розсердилася на цю безглузду делікатність.

Десь шуміла вода, гудів ліфт, далеко-далеко грала ледь чутна мелодія. Лікарня жила своїм нічним життям. Олеся вирішила дочекатися кроків у коридорі.

І майже одразу почула шепіт за дверима.

Спершу вона зраділа. Голоси були знайомі. Богдан і Мирослава. Чоловік і найкраща подруга поруч — значить, усе не так страшно. Зараз вона покличе їх, попросить води, дізнається, що з нею.

Але вже за кілька секунд радість змінилася тривогою.

Богдан і Мирослава ніколи так не розмовляли. Зазвичай між ними трималася ввічлива прохолода. Вони могли привітатися, спитати щось загальне, обмінятися дріб’язковими заувагами й розійтися. Мирослава не приховувала, що чоловік подруги їй неприємний, а Богдан у її присутності ставав то надміру чемним, то дратівливо-німим.

Тепер же в їхніх голосах звучала напруга. Не побутова, не випадкова. Вони обговорювали щось важливе, і це важливе явно стосувалося Олесі.

— І чого ти чекаєш? — шипіла Мирослава. — Що само розсмокчеться?

— Зараз не можна, — глухо відповів Богдан. — Не час. Хай вона спершу отямиться. Або хоча б нормально прийде до тями.

— Ти все життя чекаєш зручного часу, — процідила подруга. — Тобі скоро сорок, а ти все ховаєшся за чужі спини. Олеся — твоя дружина. Вона має право знати, у що ти вляпався.

— Миро, перестань тиснути, — майже жалібно сказав він. — Я сам розберуся.

— Оце твоє «сам» уже всіх дістало…