Поранений вовк три дні не відходив від замерзлого озера, і люди невдовзі зрозуміли: він когось чекав

На третій день стало ясно, що вовк не просто сторожить здобич. За слідами було видно: він майже не відходив від озера. Іноді добирався до найближчих дерев, робив коротке коло й повертався. Його слідова доріжка обривалася там, де починалися замети під ялинами, але невдовзі знову з’являлася біля тієї ж ополонки. Хвора лапа підламувалася, плече опускалося нижче, подих збивався, та щойно поблизу з’являвся чужий силует, звір підводився й знову ставав між берегом і льодом.

Навколо з’являлися інші тварини. Кілька разів уздовж берега проходили лисиці, одного разу до каміння підійшла росомаха, а вночі фотопастка зафіксувала двох вовків із сусідньої зграї. Усі вони трималися обережно, але запах біля озера явно приваблював їх. Щоразу поранений хижак підводився, ривком відганяв непроханих гостей і повертався на попереднє місце. Він не їв, не перетягував здобич, не розгрібав сніг. У його поведінці не було жадібності звіра, який натрапив на їжу. Радше він охороняв межу, за яку не можна заходити.

Люди сперечалися про причини. Одні казали, що під кригою лежить туша лося. Інші вважали, що вовк хворий і втратив обережність. Та версії розсипалися одна за одною: він надто довго тримався на одному місці, вперто перекривав підхід до однієї й тієї самої ділянки й майже не реагував на все інше. Навіть заметіль не змусила його піти. Після ночі, коли вітер майже стер берегову лінію, його знайшли там само — занесеного снігом, знесиленого, але все ще спрямованого поглядом на лід…