Поранений вовк три дні не відходив від замерзлого озера, і люди невдовзі зрозуміли: він когось чекав

Звістка про дивного звіра дійшла до природоохоронної служби. Інспектор Остап Черненко, який багато років працював у цих місцях, не любив поспішних висновків. Він знав: у дикої тварини майже завжди є причина навіть для найнезрозумілішої поведінки. Та в розповідях лісників його насторожило одне — вовк не нападав і не тікав. Наче попереджав людей, хоч сам виглядав змученим.

Остап виїхав до озера з двома колегами. Снігоходи важко йшли по пухкому снігу, мотори глухо відлунювали між деревами. Біля берега чоловіки зупинилися й далі пішли обережно. Вовк уже бачив їх. Він підвівся, переніс вагу на здорові лапи й став упоперек шляху. У його позі була загроза, але не лють. Він не кидався, не обходив людей, не шукав зручної миті для атаки. Просто зміщувався туди, куди рухалися вони, і не дозволяв наблизитися до певного місця.

Остап зробив крок, потім іще один. Вовк відступив на кілька метрів, але не втік. Він поступався рівно стільки простору, скільки мусив поступитися, і все одно залишався між людьми та льодом. Інспектор підняв руку, зупиняючи колег. Уперше йому здалося, що звір не захищає щось від них, а намагається втримати їх від небезпеки. Це відчуття було дивним і неприємним: людина звикла чекати від хижака нападу або втечі, а тут перед ним ніби стояло мовчазне попередження. Під снігом біля старої ополонки темніла розпливчаста пляма: форма була надто рівною для корча й зовсім не нагадувала живого звіра…