Потяг, повний дітей, зник із маршруту, а відповідь на запитання про його долю шукали десятиліттями

Телефонував один із найвищих кураторів силового апарату. Розмова була коротка, жорстка й майже без пауз. Лазарєву повідомили, що по лінії закритої служби надійшла інформація про можливу провокацію довкола дитячих закладів. Нібито якісь ворожі елементи могли використати дітей-сиріт для гучного інциденту, який мав кинути тінь на владу й спричинити міжнародний скандал.

Конкретних доказів у розмові не називали. Не було ні імен, ні дат, ні опису загрози. Але це не мало значення. Голос у слухавці не просив оцінити достовірність відомостей. Він наказував діяти.

Дітей із кількох притулків вимагалося терміново вивезти з міста. Подалі від кордону, від столичних очей, від можливих свідків і розмов. Місце призначення визначили як нові заклади на далекому східному напрямку. Перевезення слід було організувати в найкоротший строк, із максимальною секретністю.

Лазарєв поклав слухавку не відразу. Кілька секунд він сидів нерухомо, дивлячись на теки перед собою. Потім натиснув кнопку виклику секретаря й наказав терміново зібрати відповідальних працівників.

Ніхто в кабінеті не обговорював, наскільки реальною є загроза. Ніхто не питав, чому рішення ухвалене так поспішно. У ті роки подібні розпорядження не розбирали за змістом — їх виконували.

На підготовку дали лише десять днів.

За цей час треба було зібрати списки дітей із восьми закладів, оформити супровідників, підготувати вагони, виділити продовольство, скласти маршрут, узгодити зупинки, забезпечити медичний мінімум і охорону. Усе робилося в такому поспіху, що навіть досвідчені працівники дитячих будинків потім згадували ті дні з тривогою.

На чолі ешелону поставили Ніну Андріївну Соколову, директорку одного з великих дитячих будинків. Їй було сорок п’ять. За її плечима лишилася особиста війна, про яку вона майже не говорила. Чоловік не повернувся з фронту. Син помер в обложеному місті. Дім, родина, колишнє життя — усе це відійшло, залишивши по собі тільки звичку триматися рівно й не дозволяти болю керувати собою.

У дитячому будинку Ніну Андріївну поважали. Вона була сувора, часом різка, вимагала порядку й дисципліни. Діти боялися її голосу, коли вона заходила до спальні після відбою. Але вони ж знали: якщо хтось захворіє, Ніна Андріївна сидітиме поруч усю ніч. Якщо не вистачить їжі, вона віддасть свою порцію найменшим. Якщо вихованця скривдять, за нього вона стане так, що дорослий кривдник сам не зрадіє.

Коли їй повідомили, що саме вона має очолити перевезення сотень дітей, Соколова не стала сперечатися. Вона сприйняла це як важкий наказ, який треба виконати без зриву. Але, за спогадами тих, хто працював поруч, від самого початку її непокоїв поспіх. Надто швидко збирали дітей. Надто мало пояснювали. Надто багато паперів ішло під грифами, не призначеними для звичайного переселення вихованців.

До супровідної групи включили двадцять сім осіб. Вісімнадцять виховательок із різних дитячих будинків — жінок від тридцяти до п’ятдесяти п’яти років, багато вдів, багато з власними втратами, які давно перестали оплакувати вголос. Вони знали дитячий плач, голодні непритомності, нічні кошмари й раптові спалахи сирітської впертості краще за будь-яких чиновників.

З ними їхали двоє медичних працівників: фельдшерка Варвара Мельникова, жінка тридцяти восьми років із втомленим обличчям і міцними руками, і молода медсестра Інга Орлова, якій було двадцять шість. Варвара вміла говорити з хворими дітьми так, що ті переставали тремтіти. Інга була м’якша, але в роботі трималася впевнено, акуратно й швидко.

Окрім них, до складу включили трьох працівників закритої служби в цивільному одязі. Їхнім завданням називали забезпечення безпеки. Насправді вони мали стежити, щоб ніхто з дітей не втік дорогою, щоб супровідники не порушували вказівок, щоб склад залишався закритим для сторонніх.

Залізничну бригаду очолював машиніст Єгор Матвійович Журавльов, п’ятдесятисемирічний ветеран залізниці. Він багато років водив важкі склади, пройшов воєнні перевезення, умів слухати паровоз так, як інші слухають людське дихання. Поруч із ним працював помічник Артем Лебедєв, тридцятидворічний залізничник, мовчазний, зібраний, із доброю пам’яттю на ділянки колії.

За документами ешелон проходив як спеціальний дитячий транспорт службового призначення. Звичайним пасажирам доступ до вагонів був закритий. На станціях склад не мав змішуватися з пасажирськими потягами. Супровідникам веліли відповідати на запитання коротко й не розповідати зайвого.

До 28 серпня склад підготували до відправлення. До нього увійшли вісімнадцять житлових вагонів, перероблених із товарних, один вагон-кухня, один медичний і один багажний. Усього двадцять один вагон.

Усередині житлових вагонів встановили дерев’яні нари в три яруси. Біля дверей стояли пічки-буржуйки. У кутках розмістили відра для води й примітивні санітарні ємності. Вікна були маленькі, повітря швидко ставало важким, але за мірками того часу такі умови для далекої дороги вважалися прийнятними…