Повернувшись додому, я знайшла бабусю на підлозі, але її дивне прохепотіння змусило мене прикинутися непритомною

Раніше Ірина Мельник з’являлася в них раз на пів року, щоб позичити грошей або похвалитися черговою геніальною бізнес-ідеєю, яка неминуче провалювалася. Тепер же вона була тут майже щодня. Катерина чула її голос із кухні — гучний, різкий, такий, що перекривав навіть шум киплячого чайника.

Ірина поводилася так, ніби ця квартира вже належала їй. Вона відчиняла холодильник без дозволу, переставляла чашки, голосно сміялася з жартів Богдана, які раніше вважала дурними. Але найгірше було те, як вона облещувала бабусю.

Віра Бондаренко, бабуся Катерини, була жінкою старого гарту. Колишня контролерка якості на заводі, вона бачила людей наскрізь. Але вік бере своє.

У свої 69 вона стала гірше спати, ноги боліли на негоду, а пильність притупилася від утоми. «Віро Андріївно, ну ви тільки спробуйте!» — воркотіла Ірина на кухні. Катерина завмерла в коридорі, притискаючи до грудей стос випрасуваної білизни.

«Це спеціальний збір, — вела далі Ірина. — Мені подруга з-за кордону привезла. Одразу заснете, як немовля. І суглоби крутити перестане. Богдане, ну скажи їй!»

«Так, бабо, пий, — буркнув Богдан. — Ірка поганого не порадить».

Катерина зайшла на кухню. Розмова миттю обірвалася. Богдан уткнувся в тарілку з супом, а Ірина розпливлася в широкій, але зовсім холодній усмішці.

Її очі, чіпкі й уважні, ковзнули по Катерині, оцінюючи, скільки вона встигла почути. «Ой, Катрусю, — проспівала зовиця, — а ми тут чаюємо. Тобі налити? Хоча ні, тобі ж працювати треба, очі псувати».

На столі стояла чашка з темною рідиною. Бабуся Віра тримала її обома руками, вдихаючи пару. «Дивно пахне», — зауважила Катерина, підходячи ближче.

«М’ятою? І ще чимось. Залізом?»

Ірина різко сіпнулася, наче її вдарили. «Яким ще залізом? Це трави. Натуральні. Вічно ти, Катю, всюди підступ шукаєш. Людина від щирого серця допомагає, а ти…» Вона демонстративно ображено підтиснула губи, але руки її тремтіли, коли вона поправляла серветку.

Катерина помітила, що пальці Ірини були вимазані чимось сірим. Наче вона довго тримала в руках старі газети або монети. Той самий металевий запах.

Ледь вловний, але неприємний. «Не пий, бабусю, якщо не хочеш», — м’яко сказала Катерина, кладучи руку на плече старенької.

«Та ні, Катрусю», — зітхнула Віра, обережно куштуючи чай.

«Сплю я й справді погано. А вчора після цього чаю так міцно спала. Навіть снів не бачила. Наче провалилася». Катерина хотіла заперечити, але змовчала. Вона не хотіла скандалу при доньці.

Восьмирічна Машенька сиділа в кутку, розмальовуючи картинку, і злякано позирала на дорослих. Заради неї Катерина терпіла. Заради миру в родині вона гасила в собі роздратування.

Але за два дні роздратування змінилося панікою. Катерина шукала документи на швейну машинку: треба було знайти гарантійний талон для майстра. Вона точно знала, де вони лежать: нижня шухляда комода в майстерні, синя тека.

Катерина була педантична. У кожної речі було своє місце. Вона висунула шухляду й завмерла.

Порядок було порушено. Ледь помітно для чужого ока, але очевидно для неї. Стос паперів лежав не під прямим кутом.

Кутик старого фотоальбому стирчав назовні. Хтось рився тут. Хтось шукав.

І шукали явно не гарантійний талон на машинку. У цій самій шухляді, в глибині, під старими викрійками, зберігалася тека з документами на квартиру. Серце Катерини пропустило удар.

Вона швидко перебрала папери. Тека була на місці. Але лежала зверху…