Повернувшись додому, я знайшла бабусю на підлозі, але її дивне прохепотіння змусило мене прикинутися непритомною
«На балкон, — скомандувала бабуся, спираючись на руку онуки. — Там вони нас не почують. І дихати тут нічим».
Отрутою тхне. Вони, як дві тіні, прослизнули через вітальню до балконних дверей. Катерина обережно, по міліметру, повернула ручку.
Старий механізм спрацював беззвучно. Вони вийшли в прохолоду вечора. Балкон виходив у двір, де гралися діти, де шуміли машини, де життя йшло своїм ходом, не знаючи, що в квартирі на четвертому поверсі щойно стався злочин.
Катерина притулилася чолом до холодного скла. Сльози, які вона стримувала весь цей час, нарешті хлинули потоком. Беззвучні, гіркі сльози безсилля.
«Я не проковтнула чай, — прошепотіла Віра. — Відчула гіркоту, а потім почула, як Ірина в передпокої подзвонила Богданові й веліла йому мерщій повертатися. Я вилила чай і лягла на підлогу. Коли зайшла ти, пояснювати вже не було часу».
«Вони хотіли здати тебе в притулок, — прошепотіла Катерина, захлинаючись риданнями. — Убити тебе там. А Богдан стояв поруч і дивився. Він тримав мою руку».
Бабуся дістала з кишені кофти носовичок, що пах лавандою, і жорстко витерла обличчя онуки. «Перестань, — сказала вона твердо. У її голосі не було старечого тремтіння. То був голос жінки, яка колись сама піднімала двох дітей у тяжкі роки. — Сльозами горю не зарадиш. Вони думають, що ми спимо, що ми жертви й після пробудження нічого не пам’ятатимемо».
Вона взяла руку Катерини й піднесла вимазаний палець до світла вуличного ліхтаря. «Подивися на це, Катю. Це не просто бруд. Це їхній вирок».
«Що нам робити, ба? Тікати? Забрати Машу зі школи й поїхати до тітки в інше місто?» Катерина подивилася на бабусю з відчайдушною надією.
«Тікати?» Віра всміхнулася, і в цій усмішці було щось хиже. «Якщо ми втечемо, Ірина виграє. Вона забере квартиру, продасть її, а гроші спустить. Ми залишимося на вулиці. Ні, моя люба. Ми нікуди не побіжимо».
Старенька випросталася, розправивши плечі. Вітер тріпав її сиве волосся. «Ми залишимося тут. Будемо пити їхній чай, усміхатися з їхніх жартів і вдавати, що нічого не пам’ятаємо. Ми станемо для них ідеальними дурепами».
«Але як я зможу дивитися йому в очі?» — схлипнула Катерина.
«Зможеш, — відрізала Віра. — Заради Маші й нашого дому. Ти зараз акторка, а не дружина. Твоя сцена — ця квартира. Твоя роль — сліпа вівця. Але вовки не знають, що вівця все бачить».
Бабуся стиснула руку онуки. «Ми не просто виживемо, Катю. Ми змусимо їх відповісти за кожен обман. Але для цього ти мусиш перестати плакати просто зараз. Витри обличчя. За десять хвилин ми повернемося до кімнати й прокинемося. І зіграємо так, щоб великий режисер на тому світі нам аплодував. Ти готова?»
На зміну страху приходило інше почуття — холодне, розважливе, зле. Вона згадала, як Богдан казав: «Пробач, Катю». Він зрадив їх не зі зла, а зі слабкості.
Але слабкість, яка вбиває, гірша за зло. Вона витерла сльози рукавом. «Готова», — тихо сказала вона.
«От і розумниця, — сказала Віра й кивнула. — А тепер ходімо. Нам треба встигнути лягти назад, поки вони не допили пляшку…»
