Повернувшись додому, я знайшла бабусю на підлозі, але її дивне прохепотіння змусило мене прикинутися непритомною
Тікати нікуди. Якщо вона зараз збере речі й піде з Машею та бабусею, вони опиняться на вулиці, зовсім без грошей, у холодному місті, не знаючи, в які ще зобов’язання Богдан втягнув родину.
Вона зайшла до бабусиної кімнати. Віра Андріївна сиділа у своєму кріслі біля вікна, пряма, мов жердина. Вона вже була вдягнена, зачесана, і лише блідість виказувала, що вона пережила цієї ночі.
На колінах у неї лежало в’язання, але спиці не рухалися. Катерина щільно причинила двері й притулилася до них спиною. «Бабусю, вони вивели гроші з нашого рахунку, — прошепотіла вона. — У нас нічого не лишилося. Ми навіть квитки на потяг купити не зможемо».
Віра Андріївна повільно повернула голову. Її погляд був сухий і жорсткий.
«А я тобі що казала? — спокійно мовила вона. — Ірина — хижачка. Вона не залишить нам навіть на хліб, щоб ми були слухняні, щоб приповзли до неї просити».
Катерина сповзла по дверях на підлогу, обхопивши коліна руками. «Мені страшно. Я живу з людиною, яка намагалася нас отруїти. Я боюся пити воду в цьому домі. Я боюся за Машу. Може, піти в поліцію?»
«І що ти їм скажеш? — Бабуся відклала в’язання. — У нас немає ні аналізів, ні запису першої розмови. До лікарів ми не зверталися, а сліди фарби з пальця ти сама змила. Богдан заявить, що нічого не було, Ірина його підтримає. Вони спробують виставити тебе неврівноваженою й використати це в суперечці за Машу. Ти хочеш дати їм такий шанс?»
Катерина замотала головою. Від самої думки, що Машу можуть відібрати, всередині все крижаніло.
«Тоді слухай мене, — голос Віри став тихим, але вгвинчувався у вуха, мов саморіз. — Якщо ми побіжимо зараз, Ірина виграє. Вона залишить нас без дому й постарається виставити божевільними. У нас немає вибору, Катю. Точніше, вибір є: стати жертвами чи стати мисливцями».
«Я не вмію полювати, бабусю. Я швачка».
«Ти жінка, яка захищає свою дитину. Цього досить. Ти вмієш чекати, терпіти біль від голок, бачити найменші деталі, яких не помічають інші. Це і є полювання». Бабуся нахилилася вперед.
«Ми залишаємося. Але для цього ти мусиш стати хитрою. Тобі треба дізнатися, що саме вони підписали і коли збираються це використати».
Катерина згадала вчорашню розмову. «Завтра до нотаріуса. Дату заднім числом. Вони сьогодні йдуть до нотаріуса, — сказала вона. — Богдан збирався зранку. Я бачила, як він надягав піджак, хоча на склад ходить у светрі».
«Значить, документи в нього. Або в Ірини». Очі бабусі звузилися. «Тобі треба побачити цей папір, сфотографувати його. Нам треба знати ворога в обличчя».
«Але як? Він зараз піде».
«Придумай, — жорстко сказала Віра. — Ти ж мати. Придумай».
У цей момент із коридору почувся голос Богдана: «Катю, Машу я відведу, мені по дорозі. Я побіг». Катерина схопилася.
Мозок запрацював гарячково, відкинувши страх. Він іде. Документи.
Піджак. Вона вибігла в коридор. Богдан уже стояв узутий, поправляючи краватку перед дзеркалом.
Маша вовтузилася з блискавкою на чобітках. Піджак Богдана висів на вішалці, поки він надягав куртку. Внутрішня кишеня піджака злегка відкопилювалася.
Катерина відчула, як час сповільнився. «Богдане, зачекай! — гукнула вона, намагаючись, щоб голос звучав вередливо, а не істерично. — Ти знову надягнув цю жахливу краватку? Вона ж у плямах».
Богдан завмер, уже просунувши одну руку в рукав куртки. «У яких ще плямах? Нормальна краватка».
«Ні, ненормальна». Катерина підлетіла до нього, зображаючи господарську метушню. «Дай сюди, я вчора бачила пляму від соусу. Ти ж до людей ідеш, осоромишся».
Вона спритним професійним рухом смикнула його за лацкан піджака, який він ще не встиг сховати під курткою.
«Катю, відчепися! — гаркнув він, відсахуючись. — Я запізнююся».
«Дай подивлюся». Вона вчепилася в тканину. Її рука ковзнула всередину піджака.
Пальці намацали цупкий конверт. У цю мить Маша голосно чхнула. Богдан інстинктивно повернув голову до доньки.
«Будь здорова, мала!» Цієї миті вистачило. Катерина не стала витягати конверт — це було б надто помітно. Вона просто відігнула край, зазираючи всередину, і побачила кутик документа.
Цупкий бланковий папір. Знайомий шрифт. І найголовніше — вона побачила назву нотаріальної контори на штампі в кутку конверта.
«Нотаріус О. І. Кравченко». Вона тут же відпустила піджак і розгладила лацкан. «А, ні, здалося», — видихнула вона, відступаючи.
«То просто тінь була. Вибач. Іди».
Богдан подивився на неї з підозрою, поправив одяг і обмацав груди, перевіряючи, чи на місці конверт. Переконавшись, що все гаразд, він кивнув. «Нервова ти якась сьогодні. Гаразд, увечері буду пізно. Не чекай». Двері грюкнули.
Катерина притулилася до стіни, відчуваючи, як по спині тече холодний піт. Вона не дістала документ. Вона не сфотографувала його…
