Повідомлення на телефоні дружини змусило мене засумніватися в усьому, що я знав про свою сім’ю

Віктор повернувся до Марини.

— Марин.

Вона здригнулася. Він давно не називав її так.

— Пам’ятаєш ту поїздку до лікаря? П’ять годин у задушливому вагоні, бо на нормальну дорогу в нас тоді не вистачало. Пам’ятаєш, як ти плакала після кожної клініки, а я мовчав усю дорогу й тримав тебе за руку, бо не знав, які слова можуть допомогти?

— Вітю, будь ласка, не треба.

— Ні, послухай. Ти це заслужила. Я сам робив тобі уколи на кухні, коли в тебе руки тремтіли від страху. Я бігав із баночками, рахував дні в календарі, продавав робочу машину заради чергової спроби. І після всього цього я виявився останньою людиною, яка дізналася, що відбувається. Чудовий вийшов сімейний протокол, правда?

Марина стояла, прикривши рот долонею.

Ніхто не перебивав. Ні Оксана. Ні перевіряльники. Ні Кирило.

Чоловік із папкою кашлянув.

— Кириле Сергійовичу, чекаємо на вас у понеділок о дев’ятій ранку в головному офісі.

— Ви знущаєтеся? — огризнувся той. — Влаштовувати таке при всіх?

— Фінал ви поставили самі, — спокійно сказала жінка. — Ми тільки прийшли на перегляд.

З’явився менеджер готелю. Заговорили тихо, стримано. Хтось показав Кирилові в бік виходу.

Перед тим як піти, він кинув погляд на Марину. Там не було ні каяття, ні жалю. Тільки образа людини, яку посміли спіймати.

У залі поступово знову заговорили. Піаніст за роялем продовжував грати, не збившись ні на одній ноті.

Оксана підійшла й стала поруч із Віктором.

— Я думала, коли все розкриється, стане легше, — сказала вона.

— І як?

— Ніяк. Порожньо. Просто закінчилося.

Віктор подивився на двері, що зачинилися за Кирилом.

— Знаєте, Оксано, від мене зараз пахне дитячою сумішшю. Але я щойно обнулив кар’єру самовпевненого керівника. Якщо це не привід для гордості, то я вже не знаю, що вважати приводом.

Із готелю Віктор і Марина вийшли мовчки.

Надворі мрячив дрібний дощ. Ліхтарі розпливалися в калюжах, машини шурхотіли по мокрому асфальту. Марина обійняла себе руками й зупинилася біля краю тротуару.

— Вітю, я справді не хотіла, щоб усе так вийшло.

— Для людини, яка не хотіла, ти діяла дуже послідовно. Щовечора чистила листування. Це не порив, Марин. Це звичка. Майже побутова. Як зуби почистити.

— Ти нічого не розумієш.

— Тоді поясни…