Продавчиня довго вважала цуценя звичайним злодюжкою, аж поки не пішла за ним слідом

— Тоді я не змогла… А потім уже стало пізно.

Після похорону сестри Віра взяла кілька вільних днів, потім повернулася за прилавок і знову стала працювати, ніби нічого не змінилося. Але Марина помічала: колишньою вона вже не була. Не стала жорсткішою, не стала дратівливішою. Просто з її голосу зникло останнє тепло, ніби всередині остаточно зачинили віконниці.

Усе почалося восени.

Спершу Віра подумала, що помилилася сама. У м’ясній справі немає дрібниць: вага, залишки, обрізки, виручка — усе має сходитися. У неї завжди сходилося. А тут щодня чогось бракувало. Не дорогого шматка, не вирізки, не товару з вітрини. Зникали дрібниці: обрізки з краю, зовсім трохи. Сто грамів. Іноді трохи більше.

Першого дня вона тільки насупилася.

Другого уважно перевірила ваги.

Третього вже почала придивлятися до покупців.

Першим під підозру потрапив Єгор із сусіднього ряду. Репутація в нього була сумнівна: то решту переплутає, то чужий ящик пересуне, то біля складу крутиться без видимої причини. Але він торгував зовсім іншим товаром, та й м’ясні обрізки йому були ні до чого.

Потім Віра вирішила, що хтось із покупців устигає спритно тягнути з прилавка, поки вона відвертається. Відтоді вона майже перестала повертатися спиною до вітрини. Навіть гроші брала так, щоб краєм ока бачити край дошки.

Але зникнення не припинялися.

Вона побачила винуватця в середині тижня, ближче до полудня.

У цей час на ринку зазвичай наставала коротка тиша. Ранкові покупці вже розійшлися, а денні ще не прийшли. Продавці діставали термоси, перемовлялися через прохід, поправляли цінники, перераховували дріб’язок, хтось на хвилину сідав на табуретку, щоб дати ногам відпочити.

Віра зробила вигляд, ніби нахилилася до ящика під прилавком. Насправді вона дивилася не вниз, а в скло вітрини, де відбивалося все перед нею….