Продавчиня довго вважала цуценя звичайним злодюжкою, аж поки не пішла за ним слідом

І тоді помітила його.

З-під сусідньої стійки обережно вислизнуло цуценя. Маленьке, худе, бруднувате, з шерстю рудувато-сірого відтінку, збитою в ковтуни. Вуха здавалися надто великими для вузької мордочки, тонкі лапи тремтіли, ребра проступали навіть крізь шерсть. Але рухалося воно не розгублено й не безладно. Воно знало, куди йде. Швидко, низько, точно вивченим маршрутом.

Воно не нюхало підлогу, не просило, не крутилося біля ніг.

Підскочило до краю прилавка, схопило шматок обрізі й тієї ж миті зникло між рядами.

Віра повільно випросталася.

Спершу їй захотілося спіймати цуценя.

Наступною думкою було покликати тих, хто забирає безпритульних тварин.

Але воно вже зникло. Лише біля ніжки прилавка лишилися слабкі сліди брудних лап.

Наступного дня Віра чекала на нього.

Вона не кликала й не проганяла. Просто спостерігала.

Цуценя з’явилося майже в той самий час. Так само виринуло з-під сусіднього прилавка, так само притислося до підлоги, так само швидко потягнулося до шматка на самому краю.

Віра зробила крок уперед.

Воно відскочило, але далеко не втекло. Завмерло, притисло вуха, трохи повернуло голову вбік і дивилося на неї скоса. У цьому погляді не було ні прохання, ні зухвальства. Лише обережність істоти, яка давно зрозуміла: від людини може прийти що завгодно….