Продавчиня довго вважала цуценя звичайним злодюжкою, аж поки не пішла за ним слідом

— Там же не шматок м’яса вирішувався. Вони обоє ніби перевіряли: хто перший зрадить.

Віра дивилася на цуценя кілька довгих секунд. Потім дістала з-під прилавка пакет, поклала туди кілька добрих обрізків, міцно зав’язала й поставила за стійкою, там, де покупці не могли помітити.

Цуценя не відразу наблизилося. Спершу довго дивилося на неї. Потім обережно взяло пакет зубами й побігло до заднього виходу.

Увечері Віра пішла за ним.

У сараї було темніше, ніж зазвичай. Повітря здавалося важким, нерухомим. Димок лежав на своїй ганчір’яній підстилці й майже не ворушився. Цуценя кружляло навколо нього, тихо скавуліло, лягало поруч, знову підводилося, тикалося носом у сіру шерсть.

Кіт дихав, але голови вже не підводив.

Віра довго стояла біля щілини.

Потім знайшла дошку, що трималася на одному цвяху, обережно відвела її вбік і зайшла всередину.

Цуценя завмерло, але не кинулося навтьоки.

Віра присіла біля кота. Старий не повернувся на її кроки, не відгукнувся на запах, навіть вухом не повів. Він був зовсім слабкий. Такий худий, що здавався майже невагомим. Теплий, живий, але легкий, мов старий шарф.

Вона простягла руку — і раптом зупинилася.

Там, у напівтемряві сараю, серед сирості, брудних ганчірок і чужої безпорадності, Віра несподівано згадала Ларису.

Згадала той давній дзвінок, ще за кілька років до її смерті. Сестра тоді просила приїхати. Або хоча б поговорити. Віра була втомлена, ображена, заклопотана, чіплялася за стару сварку, яка вже давно втратила сенс.

— Не зараз, Ларисо. У мене й своїх турбот вистачає, — сказала вона тоді.

І вимкнула дзвінок.

Потім сестра телефонувала дедалі рідше.

Потім зовсім перестала.

Віра довго переконувала себе, що якщо людина мовчить, значить, упоралася. Значить, не так уже й потребувала. Значить, поруч знайшовся хтось інший, кому можна розповісти про біль.

Тепер перед нею лежав старий сліпий кіт. Поруч сиділо худе цуценя, яке щодня крало м’ясо не для себе. І вся ця картина була такою простою й такою нещадною, що Віру раптом защипало в очах.

— Ну що, старий, — прошепотіла вона. — Досить тобі тут лежати…