Продавчиня довго вважала цуценя звичайним злодюжкою, аж поки не пішла за ним слідом

Вона обережно підняла кота на руки. Він на мить напружився, але сил опиратися в нього вже не було. Цуценя відразу підвелося й пішло слідом.

Так вони дійшли до її дому.

Люди озиралися: сувора жінка з ринку несла на руках старого сірого кота, а поруч дріботіло брудне цуценя з настороженими очима. Віра нікому нічого не пояснювала.

Перші дні в квартирі далися всім тяжко.

Димок майже не їв. Він лежав на старому вовняному пледі біля батареї, дослухався до незнайомих звуків, здригався, коли грюкали двері в під’їзді. Цуценя трималося вздовж стін, ходило по кімнатах обережно, ніби щомиті чекало окрику. На диван не застрибувало, до миски підходило тільки тоді, коли Віра відходила подалі.

Вона й сама не знала, як треба.

Тварин у неї ніколи не було. Ні кішки, ні собаки, навіть маленького звірятка в дитинстві. Вона купила дві миски, підстилку, корм, краплі, лоток, нашийник, хоча надягати нашийник цуценяті спершу не наважилася. Зателефонувала до ветеринарної клініки, записала обох на огляд і майже всю ніч перед цим не склепила очей.

Лікар довго оглядав Димка, говорив неголосно й дбайливо.

— Він дуже старий, — сказав він нарешті. — Зір уже не повернути. Нирки слабкі, серце теж. Ми можемо полегшити його стан, підтримати, зробити так, щоб він почувався спокійніше. Але часу, найімовірніше, лишилося небагато.

Віра кивнула.

— Скільки?