Радянська медсестра пройшла через Афганістан і повернулася додому зовсім іншою людиною

До Кабула ми прилетіли 7 липня 1980 року. Нас було п’ятеро: три медсестри й два фельдшери. В аеропорту нас зустрів сухорлявий, засмаглий майор, який говорив коротко й по суті.

Посадили в армійську вантажівку, повезли до міста. Я дивилася у вікно й не могла повірити, що це реальність. Спека стояла нестерпна, понад сорок градусів.

Пил жовтою пеленою висів у повітрі. Вузькі вулички, глинобитні будинки, жінки в паранджах, чоловіки з автоматами. Усе було чуже, дике, страшне.

Госпіталь розташовувався в колишній школі — двоповерховій будівлі під охороною. Трьох медсестер поселили в кімнаті на чотирьох: залізні ліжка, тумбочки, вентилятор, який більше ганяв пил, ніж охолоджував. На вікнах стояли ґрати — задля безпеки, як нам сказали.

Робота почалася відразу. Поранених привозили щодня: солдатів, афганців, іноді мирних жителів. У них були осколкові й кульові поранення, опіки.

Я швидко зрозуміла, що до чого. Тут не було братньої допомоги. Тут була війна.

Перший місяць минув нормально. Працювали по 12 годин, але я звикла. Вихідних майже не було.

За територію госпіталю не випускали, сказали, що це небезпечно. Я писала листи додому, розповідала, що все добре, що допомагаю людям. Не писала про поранених, про кров, про те, як ночами чути вибухи десь у горах.

Мати відповідала рідко. В одному листі повідомила, що батько помер від другого інсульту. Я отримала цього листа через місяць після його смерті.

Не змогла попрощатися, не змогла приїхати на похорон. Це був перший раз, коли я зрозуміла, що припустилася помилки. У вересні прибуло поповнення — нові медсестри й лікарі.

Навантаження трохи зменшилося. Нам навіть дозволили раз на тиждень виходити під конвоєм на міський базар — купувати фрукти й тканини. Я ходила неохоче, місто мене лякало.

Одна з новеньких медсестер, Ірина, приїхала зі столиці. Вона була весела й бойка, постійно жартувала, розповідала анекдоти, нічого не боялася. Казала, що за пів року заробить на кооперативну квартиру й поїде.

У неї були плани. У жовтні її вбили. Вантажівку, яка везла нас із базару, підірвали.

Ірина сиділа біля борту, коли осколок влучив їй у шию. Вона стекла кров’ю в мене на руках за три хвилини. Я намагалася затиснути рану, але нічого не допомогло.

Її очі дивилися на мене, і в них був такий жах, таке нерозуміння: за що? Після цього я перестала виходити в місто. Сиділа в госпіталі, працювала, спала. Писати додому стала рідше.

Не знала, що писати. Усе, що я могла сказати, звучало як брехня. Грудень приніс холод, у горах випав сніг.

Поранених стало менше, узимку активність знижувалася. Я думала, що дотягну до літа й поїду. Ще пів року.

Я рахувала дні. Не дорахувала. 23 січня 1981 року мене послали з групою в польовий лазарет при одній із застав на околиці Кабула…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇