Радянська медсестра пройшла через Афганістан і повернулася додому зовсім іншою людиною

Ясіна ростила старша дружина Каріма. Вона доглядала його, а мене до дитини не підпускали.

Карім пояснив: «Ти невірна. Ти зіпсуєш хлопчика. Він ростиме мусульманином, справжнім моджахедом». Я не заперечувала. Материнського інстинкту не було.

Я дивилася на Ясіна як на чужу дитину. Він був наслідком насильства, символом мого рабства. Я не могла його любити.

Іноді Карім приводив його до мене, щоб я перевірила, чи він здоровий. Я оглядала хлопчика як пацієнта — відсторонено, професійно.

Карім залишався задоволений. Ясін ріс. Минали роки.

Я бачила його уривками, у дворі, на руках у старшої дружини Каріма. Він не знав, хто я. Я була для нього ніким. Мені було байдуже.

У 1986-му чи 1987-му, точно не пам’ятаю, війна почала змінюватися. Пішли розмови про виведення іноземних військ. У селищі стало менше поранених, зате дедалі частіше говорили про перемогу.

Карім був у піднесеному настрої. Казав, що скоро настане мир, що Аллах на їхньому боці. Мене це не стосувалося.

Моя війна не закінчувалася. Минуло ще кілька років. Одного разу Карім прийшов і сказав, що відпустить мене. Сказав, що я добре служила, що виконала свій обов’язок.

Сказав, що тепер я вільна. Я не повірила. Думала, вб’є або продасть.

Але він справді дав мені документи. Підроблені, афганські, на чуже ім’я. Дав трохи грошей.

Сказав, що завтра мене відвезуть до Кабула, до посольства моєї країни. Я спитала про Ясіна. Карім сказав: «Він мій син, він залишається, ти його більше не побачиш».

Я кивнула. Усередині не було ні болю, ні жалю. Лише порожнеча…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇