Родичі просили пожаліти винного, доки не зрозуміли, чим обернеться їхнє мовчання

Одного разу закричав із кімнати. «Мам, іди сюди!» Я ввійшла, він сидів із сяйним обличчям перед екраном. «Дивися!» Я зробив так, щоб персонаж не застрягав у стінах.

Три дні не міг зрозуміти, чому застрягає. Я дивилася на екран і чесно не розуміла нічого з того, що там відбувалося. Але я бачила його обличчя.

«Молодець!» — сказала я. «Це було складно!» — сказав він. Обурено, як кажуть, коли хочуть, щоб оцінили як слід. «Я вірю!» Він засміявся.

Коротко, щиро. Повернувся назад до екрана. Я вийшла в коридор.

Зупинилася біля стіни. Стояла хвилину, може, більше. Це був його справжній сміх.

Невимушений, немеханічний. Просто сміх людини, яка щойно розв’язала складну задачу й радіє цьому. Я не чула такого від нього давно.

Дуже давно. За пару тижнів гра була готова. Умовно готова.

Перша версія, як він сказав. Попросив нас із Дмитром подивитися ввечері після вечері. Ми сіли поруч на дивані, він приніс ноутбук.

Гра була проста, двовимірна, схематична, без особливої графіки. Персонаж рухався рівнями, збирав щось, уникав перешкод. Але вона працювала.

Вона була справжня. Дмитро дивився уважно. Потім спитав.

«А як ти зробив, щоб він не провалювався крізь підлогу?» Артем здивувався. Він не очікував конкретного запитання. «Це колізія.

Я задаю межі об’єкта, і коли інший об’єкт перетинає цю межу, відбувається реакція. Він зупиняється або відскакує». Дмитро насупився.

Не зрозумів. «Ну дивись. Уяви, що в кожного предмета є невидима оболонка, як у будівель — стіни.

Підлога — це теж стіна, тільки горизонтальна. Персонаж натикається на цю стіну й не може пройти крізь». «А», — сказав Дмитро.

Подумав. «Це як у будівництві. Є несуча конструкція, і все інше тримається на ній.

Не можна прибрати несучу стіну». Артем засміявся. «Ну, приблизно.

Хоча в програмуванні можна прибрати що завгодно, якщо захотіти. Просто тоді все впаде». «У будівництві теж можна прибрати», — сказав Дмитро серйозно.

«Теж упаде». Вони обоє засміялися. Я сиділа поруч і дивилася на них, сина й батька, які говорять про архітектуру й код, які знаходять точку, де їхні світи перетинаються, і розуміють одне одного.

Я не втручалася. Просто сиділа. Артем показував гру ще хвилин 20….