Лікар попросила чоловіка вийти. І поставила мені одне запитання

— Мені стало зле після процедури. Мене знову забрали. Знадобилася повторна операція. Потім температура трималася цілий тиждень.

Інна Леонідівна відклала ручку вбік.

— Зоє, я бачила на УЗД зміни в ендометрії, характерні для наслідків тяжкого переривання. Але щоб поставити точний діагноз, нам знадобиться гістероскопія — це дослідження порожнини матки зсередини. І тільки тепер, коли ви сказали правду, картина починає складатися. Раніше, я так розумію, ви не розповідали попереднім лікарям про ту вагітність?

Я опустила очі.

— Ні. Я завжди казала, що вагітностей не було. Жодного разу не зізналася.

Лікарка зітхнула, але без осуду.

— Це багато що пояснює. Без повного анамнезу ми йшли навпомацки. Тепер я зможу вам допомогти по-справжньому.

Я сиділа й дивилася на її руки. На робочий стіл, на картку з моїм ім’ям. Мені було тридцять чотири роки, я працювала вчителькою початкових класів у місцевій школі номер сімнадцять, і в мене в кожній кімнаті квартири стояло щось для майбутньої дитини. Маленький стільчик. Брязкальце. Повзунки на виріст. Чотири роки нескінченного чекання, дбайливо розставленого по полицях. І ось тепер хтось нарешті назвав причину вголос.

— Це піддається лікуванню? — з надією запитала я.

— Так. Знадобиться гістероскопія, потім, найімовірніше, операція з розсічення спайок, і шанси доволі хороші. Але мені потрібна повна картина. І ваш чоловік теж має про це знати.

Я мимоволі здригнулася.

— Він не знає? — уточнила лікарка.

— Ви мені скажіть.

— Ні. Не знає. Абсолютно ніхто не знає.

Інна Леонідівна помовчала, а потім твердо сказала:

— Зоє, без повної картини я просто не зможу вам допомогти. Вам доведеться все розповісти. Це не прохання — це обов’язкова умова успішного лікування.

Я вийшла у світлий коридор. Єгор сидів на банкетці й знову хрустів пальцями. Побачивши мене, він одразу встав.

— Ну що?