Самотній хлопчик зустрів у лісі лева, і ця зустріч стала початком незвичайної історії

Його шукали.

Він був не сам.

— Я тут! — крикнув Микита, але голос зірвався і вийшов слабшим, ніж треба.

Левиця теж почула наближення. Вона підвелася. Усе її тіло напружилося. Вуха притислися, хвіст різко сіпнувся. З грудей вирвалося низьке гарчання.

Для Микити голоси означали порятунок. Для неї — гучну небезпеку, вторгнення в простір, де доти розпоряджалася вона.

— Допоможіть! — закричав він голосніше, розмахуючи руками. — Я тут!

Голоси відповіли. Десь тріснула гілка. Хтось знову вигукнув його ім’я. Кроки наближалися.

Левиця занепокоїлася. Вона підійшла до Микити і почала підштовхувати його геть від берега, до заростей. Тепер її рухи були вже не такими м’якими. У них відчувалася тривожна наполегливість, майже наказ: іди, тут небезпечно.

Але Микита мотав головою. Він не міг піти. Не міг знову втратити людей, коли вони були так близько. Він упирався долонями в землю, кричав, кликав на допомогу. Левиця гарчала, озиралася на шум і знову намагалася зрушити його з місця.

А потім він почув голос батька.

Це був не просто звук. Це був дім. Порятунок. Усе, що він боявся більше ніколи не побачити. Усередині ніби обірвалася туго натягнута струна. Сльози хлинули з новою силою, і Микита закричав так голосно, як тільки зміг:

— Тату! Я тут!

Кроки пришвидшилися. Кущі затріщали зовсім поруч. Левиця стала між Микитою і людьми, що наближалися. Її тіло витягнулося, паща прочинилася, майнули зуби. Гарчання стало нижчим, попереджувальним.

Тепер Микита злякався не за себе, а за неї….