Самотній хлопчик зустрів у лісі лева, і ця зустріч стала початком незвичайної історії

Спочатку він вирішив, що йому знову ввижається. Крізь шелест листя долинало тихе безперервне дзюрчання. Що далі вони йшли, то виразнішим ставав цей звук.

Вода.

Кущі нарешті розступилися, і Микита побачив вузьку річку. Вона блищала між камінням і травою, швидка, світла, справжня. Для нього це видовище було прекраснішим за будь-який знак порятунку.

Він мало не впав, спускаючись до берега. Опустився на коліна, зачерпнув воду долонями і почав пити. Жадібно, квапливо, захлинаючись, кашляючи, знову нахиляючись до річки. Прохолода здавалася дивом. Вона змивала пил, присмак крові, сухість у роті й частину того жаху, який сковував його зсередини.

Микита хлюпнув водою на обличчя, скривився, коли прохолода торкнулася саден, але все одно повторив це знову. Лише напившись, він зрозумів, наскільки близьким був до цілковитого виснаження.

Він повернув голову.

Левиця сиділа трохи позаду і не підходила до води. Її вуха ворушилися, вловлюючи звуки. Погляд ковзав по кущах. Тепер вона вже не дивилася на Микиту постійно, як раніше. Здавалося, вона стежить за всім довкола.

Уперше хлопчикові спало на думку, що вона не просто привела його сюди. Вона ніби охороняла його.

Думка була дивною, майже неможливою. Але іншої він не знаходив.

Микита ліг на бік, намагаючись влаштувати хвору ногу так, щоб вона менше пульсувала. Тіло відразу стало важким. Після бігу, падіння, страху й болісної дороги навіть суха земля здалася м’якою. Дзюрчання води присипляло. Він розумів, що не можна засинати, не можна втрачати пильність, але повіки наливалися свинцем.

І раптом крізь шум води він почув своє ім’я.

— Микито!

Спочатку він вирішив, що це сон. Потім ім’я пролунало знову — з іншого боку, ближче. Хлопчик різко підвівся на ліктях, забувши про ногу, і тут же застогнав. Але біль уже не мав значення.

Люди…