Самотній хлопчик зустрів у лісі лева, і ця зустріч стала початком незвичайної історії

Він раптом зрозумів, що дорослі побачать зовсім іншу картину: поранена дитина на землі, поруч левиця, хижак стоїть між ним і рятувальниками. Вони не дізнаються, що вона привела його до води. Не зрозуміють, що вона не чіпала його. У них не буде часу розбиратися.

Левиця нахилилася, вхопила зубами край його сорочки і потягла назад. Не боляче, але сильно. Тканина натягнулася. Микита завовтузився, намагаючись звільнитися.

— Ні! Відпусти! — вигукнув він, уже не розуміючи, кому це каже: звірові чи людям.

У цю мить кущі розступилися.

До річки вибігли батько і працівники охорони. На їхніх обличчях змішалися втома, страх і різке потрясіння. Усе сталося майже одночасно: батько побачив сина поруч із левицею, хтось скрикнув, хтось ступив назад, хтось підняв руку. Батько, засліплений жахом, потягнувся до зброї.

Постріл ударив у повітря.

Звук розірвав тишу. Із кущів знялися птахи. Вода ніби зашуміла голосніше. Микита заплющив очі.

Левиця відпустила сорочку, але не втекла. Навпаки, вона ступила вперед і знову затулила хлопчика собою. Її гарчання стало глухим і небезпечним. Люди завмерли, намагаючись тримати відстань і не робити зайвих рухів.

Між ними і звіром повисла напруга, від якої в Микити стиснуло горло. Він бачив, як швидко все може скінчитися. Один хибний жест. Ще один постріл. І істота, яка привела його до води і весь цей час залишалася поруч, загине через нього.

Зібравши останні сили, Микита поповз до левиці. Ногу пронизав біль, але він майже не звернув на нього уваги. Він дістався до звіра, підвівся на коліна й обхопив левицю за шию, притискаючись обличчям до густої шерсті.

— Не треба! — закричав він крізь сльози. — Не стріляйте! Вона мене не чіпала! Вона мене врятувала!

Усі завмерли…