Сестра колись відбила мого нареченого, але на похороні матері їй довелося дізнатися правду про моє нове життя

— Не розповідав? Значить, забув. Нічого важливого.

Коли я зателефонувала Дарині, її версія збіглася з його поясненням надто точно. Вона навіть розсміялася з полегшенням: мовляв, нарешті знайшлася, вона всю сумку перерила, Артем просто допоміг, бо її машина була в ремонті. Я слухала й відчувала, як усередині мене щось холоне. Вони ніби заздалегідь вивчили один текст.

Тієї ночі сон не прийшов. Я лежала, дивлячись у стелю, й намагалася зрозуміти, чи не божеволію. Може, я несправедлива? Може, страх перед весіллям змушує бачити загрозу там, де її немає? Від тривоги я почала худнути. Під очима лягли тіні, на роботі я ловила себе на тому, що перечитую один лист по п’ять разів. Потай від Артема я записалася до психотерапевта.

За три тижні до весілля він сам запропонував відкласти церемонію.

— Я хвилююся за тебе, Оксано, — сказав він, дивлячись кудись повз моє обличчя. — Ти стала не схожа на себе. Може, ми надто поспішаємо?

Я зірвалася. Плакала, просила сказати, що я роблю не так, як мені стати колишньою, як усе виправити. Він обіймав мене, говорив м’які слова, але його руки були чужі, а очі — порожні.

Тієї ночі я прокинулася близько третьої. Його половина ліжка була холодна. З гостьової кімнати долинав приглушений шепіт.

— Зараз не можна, вона може почути… Так… Скоро. Я обіцяю.

Уранці я вирішила приїхати до нього в офіс з обідом. Дурна, майже відчайдушна спроба повернути близькість. Уже біля дверей подзвонив батько.

— Оксано, ти взагалі їси? Мама каже, ти зовсім змарніла. Ми хвилюємося.

— Усе нормально, тату. Просто нерви перед весіллям. Я якраз везу Артемові обід.

— От і правильно. Нехай знає, який скарб йому дістався.

Якби він знав…