Шейх вирішив перевірити нову дружину грошима, але її вибір виявився для нього несподіваним

— спитала Марія. — Що я куплю сумку? Діаманти? Квиток із твого життя?

Він провів долонею по обличчю.

— Мені показали переписки. Голосові. Сказали, що твоя сім’я обговорює компенсацію після розлучення.

— Моя сім’я сьогодні дізналася, що в мене є такі гроші, і злякалася сильніше за тебе.

— Я не знав.

— Ти не спитав.

Це було сказано тихо, але Рашид здригнувся.

Самір спробував вийти, але один із чоловіків біля дверей заступив йому шлях. Уже без грубості, просто твердо.

— Не треба, — сказав той. — Розберемося.

— Ви всі ідіоти, — прошипів Самір. — Через цю жінку…

Рашид підвівся.

— Через тебе.

Уперше за весь час Марія почула в його голосі не холод, а біль.

— Ти був мені братом.

Самір усміхнувся.

— Я був тим, хто підчищав за тобою бруд. Хто домовлявся, рахував, вирішував. А ти хотів віддати управління жінці, яка вчора ще видавала бахіли в клініці.

— Вона сьогодні за годину зробила більше чесного, ніж ти за роки.

Самір сіпнувся, ніби його вдарили.

Марія раптом зрозуміла, що не хоче більше бути в цій кімнаті. Докази були передані. Правда почала працювати. Але її серце не зобов’язане було стояти поруч і чекати, поки чоловіки вирішать, хто має рацію.

Вона зняла обручку.

Рашид побачив цей рух і зблід.

— Маріє…

Вона поклала обручку на стіл поруч із чорною карткою.

— Ти сказав: не витрачу — розлучення. Я витратила. Але тепер умову ставлю я. Мені потрібен час. І окреме місце. Без твоєї родини, без перевірок, без стеження. Я не річ, яку випробовують на якість.

— Я розумію.

— Ні, — сказала вона. — Поки що не розумієш. Але, можливо, зрозумієш.

Він хотів підійти, але зупинився.

— Куди ти підеш?

— До мами.

— Я відвезу.

— Ні.

Він кивнув. Цей кивок дався йому важко.

— Охорона…

— Теж ні.

Вона взяла старий телефон, синій записник, документи, одягла пальто. Біля дверей обернулася.

Рашид стояв посеред вітальні. Самір дивився в підлогу. Чорна картка лежала під лампою, вже не схожа на ніж. Просто пластик.

— Гроші показують людину швидко, — сказала Марія. — Але не завжди ту, на яку дивишся.

І вийшла.

Мама відчинила двері в старому халаті й з червоними очима. За її спиною в коридорі стояв Артем, тримаючись за косяк однією рукою, другою спираючись на ходунки. Він не мав вставати без тренера. Він знав це. Але стояв — блідий, злий, упертий.

— Я хотів зустріти тебе стоячи, — сказав він.

Марія затулила рот долонею.

Мати обійняла її так міцно, що стало боляче. І цей біль був справжній, живий, рідний. На кухні пахло гречкою, ліками і маминим кремом для рук. Чайник шумів, батарея клацала, за стіною хтось дивився серіал.

Марія сіла на табуретку і нарешті розридалася. Не красиво, не тихо — зі схлипами, з тремтячими плечима, уткнувшись чолом у мамине плече. Артем гладив її по спині незграбно, по-братньому, ніби боявся зламати.

— Все, — шепотіла мама. — Все, моя хороша. Вдома. Ти вдома.

Наступного дня почалася не казка, а важка робота…