Шейх вирішив перевірити нову дружину грошима, але її вибір виявився для нього несподіваним

Марія відкрила переписку далі. Ніна надіслала скриншоти. На них нібито Марія писала подрузі: «Потерплю старого, отримаю житло і компенсацію», «У нього родина багата, головне — завагітніти», «Мільйон для нього дрібниця». Номер був схожий на її старий, але одна цифра відрізнялася. Ім’я в контактах стояло «Маша».

Марія відчула, як обличчя заливає жаром. Від сорому за слова, яких вона не писала. Від жаху, що Рашид міг це побачити й повірити. Від злості, що хтось так брудно натягнув її обличчя на чужу брехню.

Вона набрала Ніну.

Та відповіла не одразу. Голос був переляканий.

— Хто це?

— Марія. Ви мені писали.

На тому кінці почувся короткий видих.

— Слава Богу. Я думала, він уже все стер.

— Що відбувається?

— Самір хоче, щоб Рашид розлучився з вами. Не просто розлучився. Щоб був певен, що ви шахрайка. Тоді він не стане переписувати частину благодійного проєкту на ваше ім’я.

— Якого проєкту?

— Рашид збирався відкрити великий центр допомоги після весілля. Він казав, ви переконали його, що гроші повинні працювати не лише в бізнесі. Самиру це не сподобалося. Він зараз керує сімейними рахунками і кількома фондами. Якщо з’явиться незалежний центр під вашим контролем, спливуть старі перекази.

Марія заплющила очі.

Вона згадала, як місяць тому вони з Рашидом говорили вночі на кухні. Вона розповідала йому про батька, про Світлану, про те, як принизливо збирати гроші на лікування по знайомих, коли людина хворіє вже зараз. Рашид тоді довго мовчав, а потім сказав: «Я можу зробити більше, ніж просто оплатити один рахунок». Вона подумала, він сказав це з жалю. Потім забула у весільній метушні.

— У вас є докази? — спитала Марія.

— Є копії листів, аудіо, де Самір каже, що треба «дати їй мотузку з грошей, і вона сама повіситься». Пробачте.

Марія розплющила очі. Коридор плив.

— Перешліть Ірині. Зараз я дам номер юристки.

— Я боюся. Він сказав, що якщо я полізу, то мене звинуватять у крадіжці даних.

— Ви не одна.

Вона сказала це і сама здивувалася. Ще годину тому їй здавалося, що вона одна у величезному чужому світі. Тепер навколо неї були Ольга, Ірина, Світлана, Ніна, водій, який чекав біля входу, мама, Артем. Люди без охорони, без дорогих костюмів, але справжні.

Залишалося чотирнадцять хвилин.

Марія вийшла з клініки. Дощ посилився. Водій відчинив їй дверцята.

— Ви додому?

Вона подивилася на список платежів. До мільйона залишалася сума, якої за звичайне життя вона не накопичила б і за кілька років. Можна було купити прикрасу. Можна було закрити умову найпростішим способом.

Але в синьому записнику була ще одна сторінка.

«Квартира № 38. Борг за комунальні. Савчук Н. П. Ризик виселення».

Наталія Петрівна Савчук, сусідка з третього під’їзду, виховувала онуку сама. Син зник, невістка пила, дівчинка жила в бабусі. Керуюча компанія подала до суду за борги. Частина боргу була спірною, але Наталія Петрівна не вміла сваритися з конторами. Вона лише стояла біля під’їзду з квитанціями в пакеті й повторювала: «Я ж плачу, скільки можу».

Марія знайшла її номер.

— Тітко Наталю, це Маша. У вас квитанції вдома?

— Машо? Господи, я думала, ти тепер із нами, простими, не спілкуєшся, — пробурмотіла сусідка без злості, просто розгублено.

— Спілкуюся. Слухайте, я хочу закрити ваш борг. Повністю. І оплатити юриста щодо перерахунку.

— Ти що, з глузду з’їхала?