Шейх вирішив перевірити нову дружину грошима, але її вибір виявився для нього несподіваним

— Потім. Валентина Петрівна ще тут?

— На третьому. Їй завтра комісію проходити.

Валентина Петрівна працювала санітаркою двадцять років. Маленька жінка з покрученими пальцями, завжди в чистому халаті, завжди з цукеркою в кишені для дітей. Коли батько Марії лежав у цій клініці, вона мила підлогу в коридорі і щовечора непомітно підсовувала Олені окріп, зайве простирадло, табуретку. Пів року тому в неї виявили хворобу, яку можна було лікувати, але дорого й довго. Вона все повторювала: «Мені б до весни дотягнути, город посадити».

Марія піднялася на третій поверх. Валентина Петрівна сиділа біля вікна, закутана в сіру кофту, і читала старий журнал.

— Машуню? — вона зраділа, але відразу насупилася. — Що з тобою?

Марія присіла поруч.

— Валентино Петрівно, у вас рахунок за лікування є?

— Ой, дитино, не починай. Я вже вирішила, як буде.

— Як?

— Як Бог дасть.

— Ні, — сказала Марія твердо. — Сьогодні не так.

Старенька дивилася на неї перелякано, поки Марія оплачувала рахунок через адміністраторку. Ольга бігала між кабінетами, шукала головного лікаря, печатку, договір. Час розтягувався і стискався. На телефоні залишалася двадцять одна хвилина.

Коли платіж пройшов, Валентина Петрівна раптом закрила обличчя долонями.

— За що мені таке? — шепотіла вона. — Я ж тобі ніхто.

Марія присіла перед нею навпочіпки, взяла її сухі руки.

— Ви не ніхто. Ви тоді татові подушку поправляли, коли всі втомилися. Пам’ятаєте?

— Та це ж робота.

— Ні. Робота — підлогу мити. А людину бачити — це вже душа.

Валентина Петрівна заплакала, а Марія, щоб не заплакати разом із нею, швидко підвелася.

У коридорі її наздогнала Ольга.

— Маш, у тебе проблеми з чоловіком?

— Чому всі питають?

— Бо ти витрачаєш величезні гроші з обличчям людини, яка не купує щастя, а закриває гештальти перед стратою.

Марія мимоволі всміхнулася.

— Майже.

Ольга озирнулася і витягла з кишені старий телефон.

— Ти свій не в мене залишала?

У Марії зупинилося серце.

— Що?

— Твій старий. Ти його тиждень тому в роздягальні забула, коли по довідку приїжджала. Я хотіла віддати, але потім весілля, метушня. Дзвонила тобі — номер недоступний. Він розрядився, я зарядку знайшла.

Вона простягнула телефон.

Марія взяла його обома руками.

Старий, потертий, з тріщиною на захисному склі. Її справжній телефон.

— Олю, — прошепотіла вона. — Ти навіть не розумієш…

— Розумію, що в тебе зараз такий вигляд, ніби я тобі не телефон, а алібі повернула.

Марія ввімкнула апарат. Екран блимнув, запросив пароль, потім посипалися сповіщення. Десятки пропущених, повідомлення від мами, Світлани, старих колег. І серед них — незнайомий номер.

Повідомлення триденної давності:

«Маріє, це Ніна. Я працювала у Самира в офісі. Вам треба знати: він збирається показати Рашиду переписку, якої ви не писали. У мене є копії. Він сказав, що після розлучення Рашид передасть йому управління фондом. Я боюся, але мовчати не можу».

Слідом друге:

«Будь ласка, дайте відповідь. У вас небезпека не фізична. Він хоче виставити вас мисливицею за грошима».

Третє, вчорашнє:

«Він підмінив номер. На вашому новому телефоні стоїть синхронізація. Не вірте повідомленням від вашого імені».

Марія сіла просто на пластиковий стілець у коридорі. Коліна стали ватяними.

Ось воно.

Не розмови. Не ревнощі. Не «гроші показують людину».

Хтось уже показав Рашиду те, чого не було.

Ольга нахилилася до неї.

— Маш?