Щоранку рівно о 06:15 сотні чорних ворон зліталися на дах одного й того самого будинку в селі, зберігаючи цілковиту, мертву тишу. Сусід вирішив запустити дрон, щоб подивитися, що їх так приваблює

— Якщо там Артем, ти все одно запустиш дрон? — спитала Ольга.

Андрій відповів не відразу. Йому хотілося повернутися в ті роки, коли будь-яку синову біду можна було виправити новим склом, розмовою з учителем чи грошима зі схованки.

— Якщо там Артем, то й поготів запущу.

Ольга поклала долоню на його плече. Уперше за цей тиждень вони стояли по один бік не тому, що вірили в невинуватість сина, а тому, що більше не збиралися рятувати його від правди.

За десять хвилин до шостої геодезист привіз дрон. Андрій перевірив заряд і карту пам’яті, увімкнув паралельний запис екрана на телефоні. Марія письмово дозволила зйомку свого даху. Дув слабкий вітер. За хвилину до шостої п’ятнадцять апарат уже був над садом, залишаючись у прямій видимості.

До шостої п’ятнадцять шифер був порожній.

Коли цифри змінилися, небо над будинком ніби стягнулося в одну точку. Сотні ворон сіли щільними чорними рядами й одночасно повернулися до коника. Вони не видали ні звуку. Андрій вивів дрон збоку, вище труби. Птахи неспокійно переступили, але лишилися чекати.

Спершу камера показала тільки потрісканий шифер і брудний водостік. Потім під іншим кутом стали видні кронштейни, яких не було на старих фотографіях, і рівний шов навколо ділянки, яку на горищі сприйняли за нерухому панель. Андрій повів апарат уздовж коника. На екрані відкрився простір під бляшаним ковпаком…