Сліпий знахар зірвав намисто з шиї дівчини й кинув у піч

Про вагітність Дарини село дізналося звичним способом — без оголошення, але майже одночасно. Спершу зміну помітила сусідка, потім Тамара Іллівна під час вимірювання тиску, а ще за кілька днів новину вже обговорювали біля магазину й коло воріт лісопилки. Дарина не намагалася з’ясувати, хто кому розповів.

Ставлення людей виявилося різним. Марфа Коваль одного разу голосно зауважила біля прилавка, що дівчина «нагуляла дитину», і вимовила це як установлений факт. Дарина спокійно забрала решту й пішла, не ставши ні виправдовуватися перед нею, ні вступати в суперечку.

Ірина Василівна, фельдшерка з сусіднього селища, зателефонувала сама. Вона не розпитувала про батька дитини й не давала порад, а лише попросила звертатися, якщо знадобиться допомога. Ця коротка підтримка важила для Дарини більше за довгі співчутливі промови.

Деякі жінки почали вітатися з нею особливим обережним тоном, якого, на їхню думку, вимагала вагітність без чоловіка. Дарина відповідала всім однаково й поступово перестала шукати осуд у кожному погляді. Сили, які раніше йшли на здогади про чужу думку, тепер були потрібні їй самій і дитині.

Живіт збільшувався спершу майже непомітно, потім за кілька тижнів округлився так, що колишній одяг перестав сходитися. Раїса Петрівна вечорами розширювала доньці сукні й сарафани. Вона працювала без жодного слова, міняла нитку, що скінчилася, поправляла шви й ніколи не робила з турботи послуги.

Перший рух дитини Дарина відчула ввечері, коли мати приміряла на ній перероблений сарафан. Ледь вловимий поштовх змусив її завмерти й притиснути долоню до боку. Раїса Петрівна теж зупинилася з булавкою в пальцях, а потім накрила своєю долонею руку доньки й довго чекала наступного руху.

Жодна з них не сказала про Віктора. У цю мить його відсутність не виглядала порожнечею: у кімнаті були дві жінки, тихий шурхіт тканини й дитина, яка вперше подала про себе знак. Раїса Петрівна кліпнула частіше, ніж звичайно, повернулася до роботи й лише попросила Дарину стояти спокійно.

Зима видалася холодною, дрова зникали з дровітні швидше, ніж зазвичай. Дарина вранці оцінювала запас, що лишився, і мовчала, щоб не тривожити Раїсу Петрівну. Одного разу з подвір’я долинув розмірений удар колуна.

Біля дровітні працював Микола. Попри сильний мороз, куртку він зняв і лишився в старому светрі з розтягнутим коміром. Його ніхто не кликав; він просто помітив, що дров стало мало, прийшов з інструментом і почав колоти важкі цурпаки.

Раїса Петрівна винесла гарячий чай і запросила зайти. Микола відмовився, пообіцявши доробити ще кілька полін. Мати поставила кухоль на стіл і навмисне вийшла з кімнати, залишивши Дарину саму біля вікна.

Вона спостерігала, як Микола підіймає колун, точно опускає його й складає половини в рівний ряд. У пам’яті одна за одною виникали інші його роботи: відремонтована хвіртка, розчищена доріжка, замінена завіса, дошки в паркані. Він допомагав роками, не вимагаючи уваги, і тому став для неї майже невидимим.

Тепер Дарина вперше побачила його не як частину знайомого краєвиду. За його стриманістю стояли терпіння, турбота й здатність лишатися поруч без жодної вигоди для себе. Вона не стала виходити й заважати роботі, але ще довго стояла біля шибки, слухаючи глухі удари.

Весна прийшла поступово. Сніг осів, дорога перетворилася на в’язкий бруд, потім уздовж парканів піднялася перша трава. Віктор не дзвонив, погрози припинилися, а схований в одязі згорток Савелія Даниловича й далі зберігав дивне тепло.

Дарина продовжувала приймати пацієнтів до сьомого місяця. Коли мати сказала, що час лишити роботу, вона за звичкою хотіла сперечатися, але швидко погодилася. Утома накопичувалася, поперек тягнуло, а дорога до медичного пункту стала здаватися довшою.

Наприкінці червня дні стали задушливими, повітря над дорогою тремтіло, а вечорами село пахло пилом і нагрітими травами. Однієї з таких нерухомих ночей Дарина прокинулася від першого сильного болю. За кілька хвилин стало ясно: дитина вирішила з’явитися на світ…