Сліпий знахар зірвав намисто з шиї дівчини й кинув у піч
Раїса Петрівна підвелася від першого поклику. Поки Дарина, тримаючись за край ліжка, намагалася дочекатися, коли відпустить перейма, мати вже викликала акушерку, нагріла воду й приготувала чисту білизну. Її рухи були швидкі, але не метушливі: до цієї ночі вона внутрішньо готувалася всі останні місяці.
Акушерка приїхала невдовзі й одразу взялася до Дарини. Вікно лишили прочиненим, однак свіжості це майже не додало: з вулиці тягло гарячим пилом, травою й нерухомим літнім повітрям. На столі горіла лампа, в тазику вистигала вода, а годинник відмірював хвилини з недоречною розміреністю.
Раїса Петрівна сіла біля ліжка й узяла доньку за руку. Її обличчя зберігало особливий спокій людини, яка дуже боїться, але заборонила страхові керувати собою. Вона не обіцяла, що біль скоро скінчиться, і не вимагала терпіти мовчки — лише лишалася поруч і дозволяла Дарині стискати свої пальці.
Час перестав ділитися на години. Він звузився до коротких перепочинків, що йшли один за одним, і до нового болю, який наростав раніше, ніж Дарина встигала відновити дихання. Вона кричала без сорому, бо в цій кімнаті більше не існувало нічого, крім зусилля, якому підкорялося все тіло.
Часом Дарина відчувала, що сили майже вичерпалися. Тоді вона чула негучний материн голос, відчувала суху долоню й знову збиралася. Раїса Петрівна повторювала кілька простих слів, звернених водночас до доньки й до самої себе, а акушерка впевнено підказувала, коли дихати і що робити.
В один із коротких проміжків Дарина згадала Савелія Даниловича. Під подушкою лежав полотняний згорток, хрестик лишався в неї на шиї. Фраза про ще не народжений захист, яка колись здалася загадковою, тепер звучала зовсім близько й буквально.
Близько пів на четверту нічну тишу прорізав новий голос. Хлопчик закричав одразу — голосно, вимогливо, на всю кімнату. Акушерка з полегшенням засміялася, а Раїса Петрівна випустила руку доньки й затулила долонею рот.
Дарина почула крик і заплакала. Біль іще не відступив остаточно, тіло тремтіло від утоми, але плакала вона вже не від болю. Сталося щось настільки велике, що звичних слів і почуттів виявилося замало; інакше висловити пережите вона не могла.
Акушерка спитала, яке ім’я записати. Дарина подивилася на маленьке червоне личко, на міцно стиснуті кулачки й відповіла: «Назар». Це ім’я давно жило в її думках, але вголос вона вимовила його вперше.
Раїса Петрівна взяла онука на руки обережно, майже побожно. Її пальці тремтіли, хоч усю ніч лишалися твердими, а губи беззвучно ворушилися. Дарина не могла розібрати, чи мати читає молитву, чи повторює ім’я хлопчика, чи поєднує одне з другим.
За вікном починався світанок. Десь біля саду несміливо подала голос пташка, потім замовкла й спробувала знову. У світлій кімнаті Назар і далі обурено кричав, Раїса Петрівна плакала й усміхалася, а Дарина вперше ясно зрозуміла слова старого: той, кого вона мала зберегти, уже врятував її від рішення, нав’язаного страхом і чужою волею…
