Сліпий знахар зірвав намисто з шиї дівчини й кинув у піч
Микола дотримав слова й не став її квапити. Його присутність лишалася такою ж природною, як і раніше: допомога на подвір’ї, коротка розмова біля воріт, спокійний погляд на колиску. Тільки Дарина більше не проходила повз цю увагу, не помічаючи її.
Вона вчилася довіряти знову без гучних зізнань. Після Віктора будь-яка красива обіцянка викликала настороженість, зате вчинки Миколи не потребували перевірки. Він не питав, коли Дарина забуде минуле, не намагався посісти чуже місце й не ділив турботу про неї та Назара на обов’язкову й зайву.
Їхнє зближення відбувалося в звичайних днях, які вже були частиною життя села: у запаху розпиляних дощок, у вечірній прохолоді, у чаї, який Раїса Петрівна дедалі частіше ставила на стіл для трьох. Розмов поступово більшало, паузи ставали коротшими, але можливість спокійно сидіти поруч без слів нікуди не зникла.
Дарина не забувала пережитого й не намагалася перетворити Миколу на винагороду після нещастя. Вона просто дедалі ясніше бачила людину, яка багато років лишалася біля неї без права на надію. Повага, вдячність і тепло поволі з’єднувалися в почуття, якому не знадобилися ні міські кафе, ні вкрадені подарунки.
Весілля призначили на жовтень і влаштували на подвір’ї. Поставили кілька довгих столів, зібрали сусідів і близьких знайомих. Не було ні пишних прикрас, ні урочистої метушні — лише скатертини, домашня їжа, осіннє повітря й люди, яких молоді справді хотіли бачити поруч.
Прийшла Ірина Василівна, яка допомагала порадами під час вагітності, прийшла Віра. За столом сиділи робітники з лісопилки й кілька сусідок, які ще недавно обговорювали Дарину біля магазину. Цього дня їй не хотілося розрізняти в їхніх обличчях колишній осуд; усе важливе було зовсім близько.
Раїса Петрівна плакала відкрито. Ці сльози не були схожі ні на ті, що з’явилися після викриття Віктора, ні на страх родової ночі. Вона плакала від полегшення людини, яка довго бачила, як життя доньки йде хибною дорогою, а потім дочекалася миті, коли все нарешті стало на своє місце.
Назар улаштувався в бабусі на руках і жував край скатертини, не виявляючи цікавості до того, що відбувається. Коли хтось намагався відволікти його іграшкою, хлопчик сердито відвертався й знову тягнув тканину до рота. Ця зосередженість змушувала гостей усміхатися.
Микола вдягнув нову сорочку й почувався в ній скуто. Він тримав спину надто рівно, обережно рухав руками й мав вигляд людини, якій святковий одяг заважає бути собою. Дарина під столом знайшла його долоню й стисла пальці; після цього плечі Миколи помітно розслабилися.
Савелія Даниловича на весіллі не було. Віра пояснила, що дід став гірше ходити й швидко втомлюється. Вона передала від нього маленький згорток у полотні, призначений Назарові.
Дарина впізнала знайомі акуратні вузли й на мить знову відчула запах сухих трав у старій хаті. Розгортати подарунок вона не стала. Пізніше поклала його в колиску поруч із дитиною, прийнявши останню турботу старого без запитань, як колись прийняла хрестик і теплий оберіг.
Надвечір голоси за столами стали тихішими. В осінньому повітрі відчувалася вогкість, із подвір’я долинав сміх, а в освітленому вікні погойдувалася дитяча колиска. Дарина дивилася на Миколу, на матір і на сина й більше не чекала, що справжнє життя почнеться десь за поворотом: воно вже було тут…
