Сліпий знахар зірвав намисто з шиї дівчини й кинув у піч
Савелій Данилович прийшов уранці. Віра вела його під руку сухою дорогою, розтрісканою після довгої спеки. Старий ступав повільно, прислухався до шелесту трави при узбіччі й час від часу трохи повертав голову, визначаючи відстань до знайомих хат за звуками.
Біля хвіртки Віра хотіла відсунути засув, але дід зупинив її рухом долоні. Він лишився стояти біля паркану обличчям до хати. Із розчиненого вікна долинав голос Назара, який іще не встиг звикнути до світу й вимагав уваги з незмінною наполегливістю.
Савелій Данилович слухав довго. На його зморшкуватому обличчі не з’явилося усмішки, але колишня напруга поступово зникла. Нарешті він коротко кивнув і промовив одне слово: «Все».
Віра подивилася на діда, наче розуміла зміст, прихований від інших, потім знову взяла його під руку. Вони розвернулися й пішли назад тим самим неквапним кроком. Старий не попросився до хати, не став приймати подяку й більше жодного разу не озирнувся.
Дарина дізналася про це від матері. Лежачи поруч із сином, вона уявила сліпого старого біля паркану й відчула глибокий спокій. Та єдина справа, заради якої Савелій Данилович прийшов, очевидно, була завершена.
На третій день у двері постукав Микола. Раїса Петрівна вийшла в коридор, потім повернулася й сказала, що він залишив подарунок на порозі й уже збирається йти. Дарина накинула халат і, намагаючись ступати обережно, пішла до ґанку.
На верхній сходинці стояв дерев’яний коник на коліщатках. Грива була вирізьблена вручну, уздовж шиї лишилися дрібні сліди ножа, а колеса вийшли не зовсім однаковими, зате міцними. Від іграшки пахло свіжою стружкою й лляною олією.
Микола вже повернувся спиною. Дарина гукнула його й попросила зайти. Він завмер, перевіряючи, чи правильно почув, потім повернувся на ґанок, ретельно витер взуття об килимок і пройшов до кімнати.
Сісти в центрі Микола не наважився й вибрав стілець біля стіни. Шапку поклав на коліно, обома руками притримуючи краї. Раїса Петрівна принесла чай, поставила чашки й вийшла, акуратно причинивши за собою двері.
Назар спав у білій колисці, яку мати Дарини приготувала ще взимку. Від слабкого протягу вона ледь погойдувалася. Микола довго дивився на немовля серйозним уважним поглядом, як дивляться на щось важливе, що хочеться запам’ятати в усіх подробицях.
Хлопчик скривив носа, поворушив губами й знову затих. Микола трохи схилив голову, уважно розглядаючи цю гримасу, але не потягнувся до дитини й не порушив її сну. Дарина спостерігала за ним і відчувала, що тиша між ними вперше не потребує виправдань.
Увечері вони вийшли на ґанок. Земля ще віддавала накопичене за день тепло, зате повітря вже стало прохолоднішим; з боку лісу тягло смолою й квітучими травами. За сусіднім парканом зачинили віконниці, рипнули завіси, і вулиця знову стихла.
Микола заговорив, не повертаючись. Він сказав, що давно кохає її, але не збирається квапити й не чекає негайної відповіді. У цих словах не було ні докору за минуле, ні вимоги вдячності за допомогу.
Дарина довго дивилася на темну дорогу. Їй хотілося відповісти чесно, не ховатися за красивою фразою й не обіцяти більше, ніж вона могла дати цієї миті. Нарешті вона промовила: «Я знаю. І тепер я тебе бачу».
Микола повільно кивнув. Вони ще якийсь час стояли поруч, не торкаючись одне одного, потім він побажав їй доброї ночі й пішов додому. Дарина проводжала його поглядом, поки постать не розчинилася за поворотом, і розуміла, що їхня тиша вже стала початком нової розмови…
