Сліпий знахар зірвав намисто з шиї дівчини й кинув у піч

Біля зупинки Дарина зустріла Миколу. Він ішов до лісопилки з робочою сумкою, побачив її ошатне пальто, акуратно вкладене волосся й сповільнив крок. Автобус, що під’їхав, заслонив їх одне від одного; Дарина піднялася до салону, а Микола ще кілька секунд стояв на узбіччі, перш ніж рушити далі.

Місто зустріло її гулом машин, людською тиснявою й запахом смаженої цибулі з дешевої закусочної біля вокзалу. Дарина на мить розгубилася біля виходу, але Віктор уже чекав там, наче заздалегідь знав, з яких дверей вона з’явиться. Він забрав у неї сумку, відзначив, який гарний вона має вигляд, і повів вулицею з тією легкою впевненістю, якої їй самій бракувало.

У невеликому кафе білі серветки були складені гострими трикутниками, а меню виявилося важким, у шкіряній обкладинці. Дарина прочитала його швидко, але ще кілька хвилин удавала, ніби роздумує над вибором, бо не знала, куди подіти руки. Віктор замовив без вагань, а коли принесли рахунок, накрив його долонею раніше, ніж вона встигла відкрити гаманець.

Дорогою до парку він купив у літньої продавчині три хризантеми. Квіти трохи пом’ялися за день, однак Дарині цей простий букет видався красивішим за пишні композиції з вітрини. Вона тримала холодні стебла, слухала Віктора й поступово переставала почуватися чужою серед стрімкого міського потоку.

Парк уже встиг пожовтіти. Листя хрустіло під ногами, мокрі лавки порожніли, а над доріжками стояло те різке осіннє світло, яке буває перед довгими дощами. Віктор розпитував про її роботу, про село і про те, якого життя їй хочеться. Він не перебивав, і невдовзі Дарина зізналася, що інколи проводжає очима автобуси, хоча сама не знає, куди хотіла б поїхати.

Біля старого будинку з обсипаною штукатуркою вона між іншим спитала, чи далеко звідси його квартира. Віктор відповів, що зовсім близько, і тут-таки перевів розмову на кумедний випадок із постачальниками. Перехід вийшов таким плавним, що Дарина воліла не помічати, як спритно він ухилився від продовження.

На вокзалі Віктор дочекався оголошення посадки й поцілував її — недовго, але й не кваплячись. Із вікна автобуса Дарина бачила, як він махає їй із перону. Усю зворотну дорогу вона притулялася чолом до прохолодного скла й усміхалася своєму відображенню, відчуваючи водночас радість і легку розгубленість.

Вона подумки поверталася до кожної деталі дня: до його долоні на рахунку, до трьох хризантем, до того, як уважно він слухав. Ухильна відповідь про квартиру теж спливала в пам’яті, але Дарина швидко відсувала її. Після довгих років чекання їй хотілося зберегти рідкісне відчуття: дорога за вікном нарешті вела не геть від неї, а назустріч тому, про що вона мріяла.

Удома квіти вона поставила в найкращий глечик і кілька разів міняла їм воду, хоча стебла все одно поникли за кілька днів. Раїса Петрівна спостерігала за цією турботою без насмішки. Її стриманість Дарина сприймала як недовіру до Віктора й тому ще міцніше трималася за добрі враження від поїздки.

Після цього зустрічі стали частими. Віктор приїздив у вихідні, потім серед тижня, іноді лишався в Черненків до ранку. Раїса Петрівна приймала його без відкритої неприязні, але одного разу прибрала зі столу призначену для нього чашку так виразно, що Дарина відразу зрозуміла: стриманість матері вичерпується.

Розмова сталася листопадового вечора. Дарина мила посуд, а Раїса Петрівна сиділа з розгорнутою газетою й не перегортала сторінок. «Він жодного разу не запросив тебе до себе, — сказала вона. — Ти не знаєш його друзів, а телефон він завжди кладе екраном донизу».

Дарина додала води, щоб заглушити голос матері. Вона спитала, чи не стежить та за ними навмисне, і почула спокійну відповідь: «Я не стежу. Я просто бачу». Тоді Дарина різко поставила тарілку в сушарку й кинула, що мати не бажає їй щастя.

Несправедливість власних слів вона зрозуміла одразу, однак вибачитися не встигла. Раїса Петрівна склала газету, підвелася й вийшла без докору, без грюкання дверима. Її тихий відхід виявився важчим за будь-яку сварку.

Дарина ще довго стояла біля мийки, слухаючи шум води. Вона могла піти слідом і визнати, що злякалася материнської спостережливості, але гордість утримала на місці. Роздратування було спрямоване не стільки на Раїсу Петрівну, скільки на власні сумніви: мати лише вголос назвала те, що Дарина вже помічала й старанно ховала від себе.

Наступного дня Микола взявся лагодити давно перекошену секцію паркану. Раїса Петрівна винесла йому чай; він випив стоячи, подякував і знову взявся за молоток. Коли роботу було закінчено, Микола не став шукати приводу затриматися, хоч за його повільними рухами відчувалося, що йти йому не хочеться.

Віктор тим часом говорив саме те, чого Дарина чекала. У напівтемній кімнаті він запевняв, що кохає її, що нинішні труднощі скоро лишаться позаду й треба лише трохи потерпіти. Але до себе, як і раніше, не запрошував, про майбутнє говорив розпливчасто, а будь-яке конкретне запитання відводив посиланням на втому чи термінову роботу.

На початку грудня Микола перехопив Дарину біля хвіртки. Він м’яв у руках шапку й, не дивлячись їй у вічі, почав розповідати, що робітники чули про Левченка недобре. Дарина не дала йому договорити. Вона двічі повторила, щоб він не втручався, зачинила клямку й пішла на подвір’я, залишивши Миколу серед морозної пари його власного дихання.

За кілька днів Віктор знову покликав її до міста. Вони гуляли спорожнілим парком, пили надто солодку каву з картонних стаканчиків і сміялися з плутанини в робочих накладних. Надвечір він раптом дістав із кишені темне намисто й поклав їй на долоню.

Великі намистини здавалися бурштиновими, але важили більше, ніж мали б. Від них ледь помітно тягло воском, вогкістю й давно не відчинюваною скринею. Дарина відчула неприємний холод, однак Віктор дивився з таким очікуванням, що вона усміхнулася й назвала подарунок гарним.

Уранці він вийняв прикрасу зі скриньки, що стояла на комоді в спальні. Скринька належала не йому, і він чудово це розумів, але намисто здалося досить дорогим і незвичним, щоб справити враження на молоду дівчину. Про те, що за ним може критися щось більше, Віктор тоді волів не замислюватися…