Сліпий знахар зірвав намисто з шиї дівчини й кинув у піч

Дарина застебнула намисто біля ключиць. Воно лягло на шкіру прохолодним важким кільцем, і незнайомий запах одразу став сильнішим. «Тобі пасує», — із задоволенням сказав Віктор. Вона торкнулася пальцями однієї намистини й вирішила не псувати вдалий день сумнівами.

Він провів її до автобуса, пообіцяв зателефонувати й лишився на пероні. За кілька хвилин автобус зупинився в передмісті. Серед пасажирів, що зайшли, останньою з’явилася молода жінка в темному пальті — захекана, зі збитим шарфом і розпатланим волоссям: з усього було видно, що вона наздоганяла автобус бігом.

Вільних місць було кілька, але вона попрямувала просто до Дарини. Ще пробираючись проходом, незнайомка дивилася не на сидіння, а на темне намисто. Цей нерухомий погляд збентежив Дарину дужче, ніж поспіх жінки.

Сівши поруч, пасажирка поправила шарф і заговорила про холод. Голос у неї виявився м’яким, майже привітним. Потім вона похвалила намисто й спитала, чи давно Дарина ним володіє.

«Сьогодні подарували», — відповіла та. Незнайомка трохи схилила голову й попросила дозволу роздивитися прикрасу ближче, пояснивши, що цікавиться старовинними речами. Прохання звучало безневинно, і Дарина розстебнула шнур.

Жінка прийняла намисто обома долонями. Замість того щоб перебирати намистини, вона міцно стисла їх, завмерла й кілька секунд дивилася вниз, не кліпаючи. Вона ледь ворушила губами, беззвучно повторюючи короткі слова.

Потім незнайомка підвела очі й усміхнулася трохи ширше, ніж того вимагала звичайна розмова. Вона назвала роботу незвичною, припустила, що річ стара, і повернула її. На наступній зупинці жінка вийшла, не попрощавшись, і швидко закрокувала тротуаром.

Отримавши намисто назад, Дарина відчула, що воно стало теплішим і важчим, хоч розуміла неможливість такої зміни. На долонях незнайомки не лишилося слідів, запах воску не посилився, і все ж надягати прикрасу знову не хотілося. Вона потримала її на колінах, потім помітила зацікавлений погляд пасажира через прохід і, зніяковівши від власної підозріливості, застебнула шнур.

Дарина дивилася на неї крізь скло, поки автобус не рушив. Дивну поведінку попутниці вона пояснила міською дивацтвом і написала матері, що скоро буде вдома. До ранку неприємний епізод майже стерся з пам’яті.

Перед роботою Дарина знову вдягла подарунок. У медичному пункті до обіду побували Тамара Іллівна з високим тиском і Єгор зі скалкою в долоні. Дарина зробила потрібні записи, обробила рану, відпустила обох і взялася до карток.

Нудота підступила непомітно. Спершу вона вирішила, що надто щільно поснідала, відчинила кватирку й кілька хвилин постояла біля холодного повітря. Потім ноги стали ватяними, пальці перестали слухатися, і все тіло раптом стало чужим.

Найгірше виявився зір. По краях повільно виникла сіра пелена, що звужувала світлий простір перед очима. Дарина вхопилася за стіл, подивилася на вікно й зрозуміла, що день за склом лишився тим самим, але вона бачить його крізь темні стулки, які поступово сходяться.

Професійна звичка змушувала її перевіряти себе майже відсторонено. Вона порахувала пульс, спробувала рівно вдихнути, обережно пройшла від столу до кушетки й назад. Розум перелічував можливі причини, але жодна не пояснювала, чому важкі намистини раптом нагрілися на шкірі й чому при кожному дотику до них нудота посилювалася.

Зняти прикрасу Дарина все ж не наважилася. Їй було ніяково визнати навіть самій собі, що предмет може бути пов’язаний із поганим самопочуттям. Тому вона й далі шукала звичайне медичне пояснення, аж поки слабкість не змусила опуститися на кушетку й попросити матір прийти по неї.

Вона знала ознаки втоми, стрибка тиску й отруєння, однак те, що відбувалося, не було схоже ні на один знайомий стан. У голові зберігалася ясність, пульс лишався рівним, а темрява все одно підбиралася ближче. До вечора Дарина ледве розрізняла предмети боковим зором.

Раїса Петрівна вклала її поверх ковдри, запалила свічку й сіла поруч, стискаючи долоню доньки. Молодий лікар із найближчої лікарні приїхав пізно. Від його потертого чемоданчика пахло спиртом і гумою, рухи були спокійні й звичні.

Він виміряв тиск, перевірив пульс, температуру й реакцію зіниць, кілька разів перечитав власні записи. Усі показники лишалися в допустимих межах. Лікар порадив уранці відвезти Дарину на обстеження, але пояснити раптову слабкість і порушення зору не зміг.

Його невпевненість лякала Раїсу Петрівну більше за тривожний діагноз. Якби лікар назвав хворобу, можна було б шукати ліки, збирати речі до лікарні й виконувати призначення. Натомість він склав інструменти, залишивши матір наодинці з симптомами, які не відбивалися на папері, але були очевидні з нерухомого погляду доньки.

Раїса Петрівна провела його до дверей, вислухала останнє невизначене «таке іноді трапляється» й повернулася до кімнати. Вона довго дивилася на доньку, потім перевела погляд на темне намисто в неї на шиї. З того, як стиснулися материні губи, Дарина зрозуміла: та вже ухвалила рішення, про яке не збиралася сперечатися…