Софія думала, що діти у свекра на дачі, поки не почула їхні голоси за дверима покинутої квартири…

Артем назвав ім’я. Потім друге. Потім описав приміщення, де зустрічався з людиною, яка «вирішувала нотаріальні питання». Він говорив спершу збивчасто, але що далі, то ясніше ставало: пам’ять у нього не провалювалася, він просто не хотів вимовляти вголос те, що вже давно знав. Оксана слухала, і в ній не залишалося місця для колишніх виправдань. Слабкість Артема більше не була туманом. У неї з’явилися дати, люди, дії.

— І коли вони почали вимагати квартиру уже всерйоз? — спитала вона.

— Коли я перестав платити.

— Чому перестав?

Він всміхнувся без радості.

— Бо вже не було чим. Я позичав, перекладав, знову позичав. Потім зрозумів, що далі тільки гірше. І сховався.

— Залишивши батька й дітей на видному місці.

Він опустив голову.

— Так.

— Ти приходив до Лесі, — сказала вона. — Біля школи.

Його обличчя змінилося.

— Я хотів побачити доньку.

— І попросив її мовчати. І сказав, що ми домовилися продати квартиру.

— Я хотів підготувати її. Щоб вона не злякалася, якщо…

— Якщо мене змусять підписати? — спитала Оксана. — Якщо твою доньку поставлять перед фактом, що дім зникає через татів борг?

Артем закрив обличчя руками.

— Я не хотів, щоб усе так вийшло.

— Це не має значення. Ти створив умови, за яких усе так вийшло. Ти передав мої дані. Ти погодився на підроблені документи. Ти ховався, коли люди прийшли до твого батька й дітей. Ти просив дитину брехати матері. Це не випадковість, Артеме. Це ланцюг твоїх рішень.

У кабінеті стало тихо. Ковальчук не втручався, але диктофон на столі працював, червона крапка блимала рівно.

— Ти готовий дати свідчення? — спитала Оксана.

— Так.

— Не мені. Слідчій. Назвати нотаріуса, посередників, людей, яким винен. Повторити все офіційно.

— Якщо це допоможе тобі…

— Це допоможе дітям. І справі. Не вдавай, що робиш мені послугу.

Він кивнув. Надто швидко, як людина, якій хочеться закінчити розмову, але нікуди йти.

— Ще одне, — сказала вона. — Жодних зустрічей із дітьми без мого відома. Ні біля школи, ні біля секцій, ні через повідомлення з проханнями про таємницю. Захочеш побачитися — пишеш мені. Я вирішую. Не згоден — звертайся до суду.

— Розумію.

— Добре.

Після зустрічі Оксана вийшла на вулицю й кілька хвилин стояла біля ґанку. Місто жило звичайним життям: машини, перехожі, хтось ніс пакет із продуктами, хтось сміявся в телефон. Дивно, як світ уміє не зупинятися, коли всередині тебе змінюється ціла епоха. Вона бачила Артема тепер повністю. Не лиходія з казки. Не чудовисько. Слабку людину, яка боялася наслідків власних вчинків і перекладала цей страх на всіх поруч. Від цього не ставало легше. Іноді слабкість завдає не менше шкоди, ніж злий умисел.

Того ж вечора вона записала дітей до психолога. Не тому, що вважала їх зламаними. Тому що не хотіла, щоб пережите залишилося всередині каменем, який вони носитимуть роками, не розуміючи, звідки важкість. Світлана Ігорівна Вороніна, дитяча психологиня, яку вона знала через лікарню, прийняла їх за кілька днів. Назар спершу сказав, що йому «нормально», але потім вийшов після бесіди тихий, задумливий. Леся на першій зустрічі майже мовчала, зате потім сказала матері:

— Там можна говорити й не боятися, що хтось засмутиться.

— Це добре? — спитала Оксана.

— Так. Бо я іноді не говорю, щоб ти не втомилася ще більше.

Оксана зупинилася посеред кухні. Ось воно. Те, чого вона боялася: дитина почала берегти дорослого ціною власної правди.

— Лесю, — сказала вона, присідаючи поруч. — Моя втома — моя. Ти не повинна її охороняти. Ти дитина. Твоя робота — говорити мені правду, якщо тобі страшно, боляче або незрозуміло.

— А якщо від правди всім гірше?

— Від правди іноді боляче. Але від брехні гірше. Правда дає можливість щось зробити. Брехня тримає всіх у темряві.

Леся подумала.

— Тоді я правильно сказала про тата?

— Абсолютно правильно.

— Він розсердиться?

— Це його почуття. Не твоя відповідальність.

Дівчинка кивнула й раптом присунулася ближче, плечем до її боку. Так вони й сиділи кілька хвилин — без великих слів, під шум чайника й тихе бурмотіння Назара з кімнати, де він сперечався із задачею з математики.

Слідство рухалося не швидко, але впевнено. Левченко запросила реєстраційну справу. Підпис Оксани на згоді відправили на експертизу. Нотаріуса встановили. Товариство «Фінансовий стандарт» виявилося порожньою оболонкою: мінімальний капітал, номінальний директор, адреса, за якою ніякого офісу не було. Ковальчук тільки хмикнув, коли побачив документи.

— Класика. Фірма-ширма. Такі створюють, щоб на них вішати папери й ховати справжніх людей.

— А справжніх знайдуть?

— Якщо слідча хороша, знайде. Левченко, судячи з усього, хороша.

Оксана повернулася на роботу за кілька днів. Лікарня зустріла її знайомими запахами: антисептик, гарячий чай у сестринській, вологі халати після прання, скрип каталок. Робота дивним чином допомагала. Там усе було конкретно. Температура, тиск, призначення, перев’язка, журнал. Там біль не ставав меншим від того, що його записали, але запис допомагав лікувати. Віра, та сама молода медсестра, підійшла до неї першого ж дня.

— Оксано Павлівно, у вас усе нормально?

— Сімейні справи, — відповіла Оксана. — Розбираюся.

— Ви виглядаєте…

— Як людина, яка мало спала?

Віра зніяковіла.

— Так.

— Це мине…