Солдат помітив дівчинку біля розбитого будинку й не пройшов повз. Але те, що вона тримала в руках, змусило його викликати командира

Олександр зняв куртку, поклав на стілець зелений блокнот, поруч — шматочок жовтої нитки від Олі.

— Живий.

Марія підійшла й обійняла його. Не різко, не відчайдушно, а обережно, ніби питаючи дозволу. Він спершу стояв нерухомо. Потім підняв руки й пригорнув її до себе.

За вікном шумів звичайний двір. Хтось лаявся через паркування, десь грюкнули двері під’їзду, дитина сміялася так голосно, що цей сміх здавався майже неможливим після всього пережитого. На столі лежав блокнот із плямами, нитка, банка яблучного варення й дитячий малюнок, який Оля надіслала поштою: будинок із цілим дахом, жінка в жовтому шарфі, високий солдат і заєць із двома вухами.

Олександр дивився на цей малюнок поверх Маріїного волосся й розумів: справедливість не повернула загиблих, не стерла страх, не зробила шрами невидимими. Але вона повернула їм право дивитися одне одному в очі. А іноді після зради й війни це було майже щастям.

Марія тихо сказала йому в плече:

— Я тобі вірю.

Він заплющив очі.

Тепер ці слова не виправляли минулого. Але вперше за довгий час вони звучали не як спроба, а як рішення.

І Олександр, усе ще втомлений, усе ще поранений усередині, відповів:

— Я знаю. Давай почнемо звідси.