Солдат помітив дівчинку біля розбитого будинку й не пройшов повз. Але те, що вона тримала в руках, змусило його викликати командира

Ольга-медикиня нахилилася до неї.

— Тихо, тихо, ми з вами. Оля тут.

— Діма… біля яблук… — прошепотіла стара. — Не дайте…

Її голос обірвався, очі закотилися. Ольга швидко почала робити те, що треба, і Олександр змусив себе не заважати.

— Що значить «біля яблук»? — спитав він в Олі.

Дівчинка зблідла ще дужче.

— Там холодно, — сказала вона. — Він спить.

Іван, який стояв поруч, подивився на Олександра. Уперше за добу в його очах не було сумніву — тільки тривога.

— Льох, — сказав він. — Де яблука зберігали.

У сусідньому дворі за заваленим сараєм знайшли вхід, прикритий дошками й старим килимом. Далі все відбувалося швидко й водночас повільно, як уві сні. Ольга лаялася крізь зуби. Іван кликав когось на допомогу. Олександр тримав ліхтар, але промінь стрибав по стінах, бо руки все ще тремтіли.

Дмитро був живий.

Він лежав на старому матраці між порожніми ящиками з-під яблук, укритий двома пальтами й мішком. Обличчя заросло щетиною, губи потріскалися до крові, одна рука була туго перев’язана ганчіркою. Він не розплющив очей, коли його покликали, тільки хрипко видихнув:

— Книжка… у малої…

Олександр присів поруч.

— Дімо, це я. Саша.

Повіки Дмитра здригнулися. Він спробував усміхнутися, але вийшла гримаса болю.

— Сірий… — прошепотів він. — Не вір…

— Уже не вірю.

Дмитро знепритомнів.

Пізніше Олександр майже не пам’ятав, як їх вивезли. Олю посадили поруч із бабою Натою, згорток запакували в чистий пакет при Іванові й Ользі, телефон окремо, блокнот окремо, жетон окремо. Дівчинка не випускала іграшкового зайця, і Олександр не став наполягати. Вона сказала: «У зайця серце», і він почув у цих словах щось важливе, але тоді не зрозумів.

На тимчасовому медпункті стояла звична суміш запахів: хлорка, кров, вологий одяг, міцний чай, який ніхто не встигав пити гарячим. Дмитра повезли далі, бабу Нату теж. Олю посадили на стілець біля стіни, закутали ковдрою. Вона дивилася на двері й мовчала.

Мороз приїхав за годину. Обличчя в нього було кам’яне. Він вислухав Івана, Ольгу, подивився на пакет із речами, потім на Олександра.

— Ти до дівчинки не лізь, — сказав він тихо. — Не тому, що не вірю. Тому що ти в справі. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Слідчий буде. Медики будуть. Дитину не можна допитувати як дорослу. Усе через фахівців.

— Я розумію.

Мороз помовчав.

— Савчук живий завдяки їй.

Олександр подивився на Олю. Вона сиділа, підібгавши ноги, і тримала безвухого зайця так міцно, що кісточки пальців побіліли.

— Не тільки їй, — сказав він. — Її мамі теж.

— Матір знайшли?