Солдат помітив дівчинку біля розбитого будинку й не пройшов повз. Але те, що вона тримала в руках, змусило його викликати командира

Олександр похитав головою.

Мороз тяжко зітхнув.

— Кравець уже питав, де ти. Я сказав, що на завданні. Він нервує.

— Значить, знає.

— Значить, може знати. Це різні речі. Не роби різких рухів, Коваленку. Зараз будь-яка помилка може поховати все.

Але помилки почалися без нього.

Телефон Олі не вмикався. Фахівець, якого привезли волонтери, сказав, що апарат намок, екран розбитий, пам’ять могла загинути. Блокнот виявився наполовину зіпсованим: сторінки розмокли, чорнило розпливлося. На кількох аркушах справді були записи Олександра — справжні, старі, про ліки, прохання, прізвища цивільних. Останні сторінки були вирвані. Жетон Дмитра доводив тільки те, що дівчинка якимось чином отримала його речі.

Дмитро лежав у тяжкому стані, говорити не міг. Баба Ната приходила до тями уривками й повторювала одне й те саме: «Сірий забрав коробки», «Діма не дав», «Наталка сховала». Але стара плуталася, забувала імена, іноді називала Олександра сином.

Сергій тим часом не зник. Він зробив гірше: прийшов сам.

Олександр побачив його в коридорі медпункту ввечері. Сергій стояв біля вікна, блідий, із червоними очима. Поруч із ним була Марія.

Вона приїхала волонтерською машиною, у старій куртці, з волоссям, зібраним у вузол. Обличчя в неї було змарніле, ніби вона теж не спала кілька ночей. Побачивши Олександра, вона зробила крок, але Сергій узяв її за лікоть.

— Не треба, — сказав він досить голосно, щоб Олександр почув. — Він зараз тиснутиме на жалість.

Олександр зупинився.

Марія вивільнила руку.

— Сергію.

— Що Сергію? — Сергій повернувся до неї. — Ти не розумієш? Він знайшов дитину, у якої раптом опинилися його речі. Зручно, правда? Телефон мертвий, книжка мокра, свідок — дитина в шоці. А Діма без свідомості. І все тепер на мене.

— Ти боїшся? — спитав Олександр.

Сергій подивився на нього з такою щирою образою, що на секунду можна було знову повірити в колишнього Сергія.

— Я боюся за сестру. Ти її вже втягнув. Волонтери думають, що вона допомагала тобі. У неї вдома можуть обшук робити. Ти хоч розумієш?

Марія зблідла.

— Обшук?

— Якщо слідчий вирішить, що вантажі проходили через тебе, так, — сказав Сергій. — А хто в нас списки складав? Хто коробки підписував? Хто тобі довіряв, Сашо?

Це був удар точно в слабке місце. Олександр побачив, як Марія опустила очі. Не тому, що повірила Сергієві остаточно, а тому, що злякалася: її акуратність, її допомога, її ночі серед коробок тепер могли перетворити на обвинувачення.

— Ти мерзотник, — сказав Олександр.

Сергій ступив ближче.

— А ти доведи.

Марія підвела голову…