Стара викопала з мерзлого снігу незнайомку, а потім помітила в неї в долоні дещо дивне

Закрутилося. Експертизу призначили. В Олесі взяли зразки почерку: вона під наглядом багато разів писала свій підпис і цілі фрази.

Підняли з нотаріального архіву дарчу. Документ пішов до експерта-почеркознавця. Окремо перевірили свідоцтво про смерть, на підставі якого Марина оформила опіку: воно теж виявилося підробним. А поки тривало слідство, Марина з Ігорем не сиділи склавши руки.

Спершу пробували тиснути через село, розпускали чутки, що Олеся не при собі, що за кордоном збожеволіла, що тепер небезпечна і для дитини, і для людей. Дехто вірив. Любка-листоноша розносила по хатах найсмачніше.

Але більшість селян, із тих, хто пам’ятав Оксану та її тиху добру доньку, тільки хитали головами. «Леську ж ми з пелюшок знаємо — яка з неї шахрайка? Вилита мати, і очі материні».

Потім Ігор приїздив до дільничного — уже не з погрозами, а з натяками.

Мовляв, навіщо тобі, Богдане, ця морока? Справа тухла, сімейна сварка, самі по-родинному розберуться, а тобі б от подяка. Богдан ту подяку виставив за двері разом з Ігорем і того ж дня подзвонив у район, доповів про спробу. А якось уночі хтось жбурнув у вікно знахарчиної хати камінь.

Шибка вщент, пів світлиці в скалках, холод. Олеся скочила з криком, а Галина Петрівна тільки вікно ганчір’ям затулила та сказала спокійно: — Це добре, це вони зі страху. Хто перемагає, той камінням не кидається. Камінням кидається той, хто вже програв, та визнати не хоче. Спи, Олесенько.

Зірка у дворі чужого вчує, а шибку Мирон завтра вставить. Але знахарка й сама тієї ночі не спала, сиділа біля затуленого вікна, поклавши поруч стару батькову сокиру, і думала свою важку думу. Вона бачила, як Олеся з кожним днем оживає, випростовується, наливається силою, і раділа.

Та бачила й те, що ворог загнаний у кут і може піти на крайнощі. І боялася одного: чи встигне закон раніше, ніж відчай штовхне Марину з Ігорем на непоправне…