Стара викопала з мерзлого снігу незнайомку, а потім помітила в неї в долоні дещо дивне

Знахарка її почула. — Ти мені тут не погрожуй, — сказала вона раптом зовсім іншим голосом, низьким, важким, від якого Марина мимоволі відступила. — Я на своєму віку й не таких бачила. Ти от що запам’ятай, якщо розуму вистачить запам’ятати. Ця дівчина тепер під моєю рукою. А хто під мою руку став, того я не віддаю. Ні живим, ні мертвим. Зрозуміла? А ще раз про заметіль заїкнешся — я тобі таку заметіль улаштую, що ти своєї тіні боятимешся до кінця днів. Уже я вмію. Іди звідси й машину свою погану від мого колодязя віджени.

Марина постояла ще секунду, обличчя її пішло плямами. Потім розвернулася й, не сказавши більше ні слова, пішла до машини.

Уже сідаючи, обернулася й крикнула: — Пошкодуєш, відьмо, усі пошкодуєте!

Мотор заревів, машина рвонула, розкидаючи сніг, і покотила в густіючі сутінки.

Галина Петрівна зачинила двері, засунула засув. Обернулася. Олеся стояла посеред світлиці, біла як полотно, чула всю розмову.

— Вона правду сказала, — прошепотіла дівчина. — Про заметіль. Вона ж і справді може. У неї Ігор, у нього люди всякі. Вони мене раз уже… Вони не зупиняться.

— Не зупиняться, — погодилася знахарка, підходячи й беручи її холодні руки у свої. — Загнаний звір — він найнебезпечніший. Вона тепер зрозуміла, що попалася, і буде метатися, кусатися, брехати без упину. Тому нам, Олесенько, тепер поспішати треба, поки вона не вигадала чогось страшнішого за слова.

Поспішати довелося по-справжньому. Уже наступного дня знахарка послала діда Мирона в район, до юристки, про яку чула добрі речі. Юристка, уже немолода жінка на прізвище Бондаренко, вела справи по землі та спадщині й, казали, хабарів не брала й слабшого в образу не давала.

Дід повернувся надвечір із новиною. Юристка погодилася приїхати сама — справа її зацікавила.

Бондаренко приїхала за три дні — кремезна, сивувата, в окулярах, із важким портфелем.

Вислухала Олесю, розклала її документи, довідку з консульства, тимчасове посвідчення. Довго вивчала дати. Потім попросила підняти з архівів і реєстрів папери на дім.

— Так, — сказала вона, знімаючи окуляри й потираючи перенісся, — картина, дорогенькі мої, вимальовується цікава. Дивіться. За документами, дім і ділянка з осені позаминулого року числяться за вашою сестрою. Повністю. Підстава переходу вашої частки до неї — договір дарування. Дарча. Тобто виходить, що ви, Олеся, будучи власницею половини, цю половину сестрі подарували. Добровільно. За договором, датованим ось цим числом.

Вона поклала палець на дату.

— А тепер, — провадила Бондаренко, — звіримо з вашою довідкою. Саме цього дня, коли ви нібито прийшли до нотаріуса й підписали дарчу, ви, згідно з консульськими документами й штампами, перебували за кордоном. В іншій країні. За тисячі кілометрів. Фізично не могли бути в нотаріуса. Отже…

— Отже, підпис не мій, — тихо сказала Олеся.

— Отже, підпис підроблений, — кивнула юристка. — А договір сфальсифікований.

— Це, дорогенькі мої, називається підробка офіційного документа й шахрайство з метою заволодіння чужим майном. І це дуже добре доводиться. Ми заявляємо клопотання про почеркознавчу експертизу. Експерт порівняє підпис на дарчій із вашими справжніми підписами. Даю голову на відсіч. Висновок буде: підпис виконано не Олесею. Плюс ваші штампи про перебування за кордоном. Цих двох доказів суду вистачить за очі, щоб визнати угоду недійсною. Дім повернеться в спільну власність, а оскільки ви, слава Богу, живі, ваша частка до вас і повернеться.

— А якщо вона скаже, що я сама попросила її все оформити? — спитала Олеся.

— Самих слів недостатньо, — відповіла Бондаренко. — Справжність договору підтвердить експертиза, а ваші документи доведуть, що в день його оформлення ви перебували за кордоном.

— А вашій сестрі доведеться пояснити, як у нотаріальній справі з’явився договір, який ви фізично не могли підписати.

— Розумієте, Олеся, вся їхня схема трималася на одному: ви мертві й мовчите. Мертві не оскаржують угод, мертві не дають зразків почерку, а ви взяли й воскресли. І тепер кожна їхня підробка — це вже не папірець, а цвях у їхню ж труну. Чим більше вони підробили, тим глибше себе закопали.

— А Соня? — знову спитала Олеся, як питала завжди. Бо донька була для неї важливіша за будь-який дім. — Доньку мені повернуть?

Обличчя юристки пом’якшало. — З дитиною окрема історія, але теж розв’язувана. Якщо ваша сестра оформила над Сонею опіку, оголосивши вас померлою, значить, і це рішення побудоване на брехні. Щойно встановимо, що мати жива і що опіку оформили обманом, її скасують, а ваші права як матері офіційно підтвердять через суд. Тут ще органи опіки підключаться, психолог із дитиною попрацює, щоб без травми. Це не за день робиться, але робиться. Головне — ви живі й ви мати. Все інше — питання часу й паперів. А папери ми зберемо…