Стара викопала з мерзлого снігу незнайомку, а потім помітила в неї в долоні дещо дивне

А в самісінькій середині цього чекання сталося те, чого знахарка боялася дужче за каміння у вікно. Олеся не витримала. Якось уранці Галина Петрівна прокинулася — а дівчини нема.

Ні у світлиці, ні в сінях, ні надворі. Лише записка на столі, кваплива. «Пробач, не можу більше. Поїду хоч здалеку на Соню гляну. Не сердься. Повернуся».

Серце в старої обірвалося. Марина живе в райцентрі, там же й Соня при ній. А ну ж як Олеся на очі сестрі потрапить, а ну ж як та згарячу зробить щось лихе — з них станеться.

Їхати не було чим, та й наздогнати Олесю тепер уже не вийшло б. Знахарка тільки й могла, що чекати, сидячи біля вікна, та шепотіти над воском своє оберегове. І весь той день був у неї чорний.

А Олеся тим часом дісталася до райцентру попуткою — тим самим способом, який допоміг їй здолати пів світу. Знала, де Маринин дім: дід Мирон розповідав. Не знала, чи там тепер Соня, чи ні, але більше податися було нікуди.

Вона не збиралася ні вриватися, ні кричати. Вона хотіла одного — побачити. Переконатися на власні очі, що донька жива, здорова, що вона є на світі, а не лише на фотографії та в маренні.

Цілий день вона ходила навколо того двору, як приблудна. Ховалася за рогами, мерзла, чекала. І надвечір дочекалася.

З під’їзду вийшла жінка — не Марина, якась нянька чи сусідка — і повела за руку дівчинку, маленьку, в червоній шапочці з помпоном, у незграбному зимовому комбінезоні. Дівчинка йшла перевальцем, загрібаючи валянками сніг, щось говорила, задираючи голову. Олеся впізнала її відразу — не розумом, а тією глибокою материнською пам’яттю, яку не змогли стерти роки розлуки.

Так знахарка впізнала колись саму Олесю по фотографії. Щось штовхнулося всередині, безпомилково, до болю. Це була Соня, її Соня — жива, тепла, дихаюча, сміється чомусь своєму.

Олеся вчепилася в холодну стіну будинку, щоб не осісти, щоб не кинутися через двір, не схопити, не притиснути. Кожна жилка в ній кричала: «Біжи, візьми, забери», але вона стояла. Стояла й ковтала сльози, що тут же крижаніли на щоках, бо розуміла: рванися вона зараз — і все пропало.

Дівчинка злякається чужої тітки, що вискочила з-за рогу. Нянька закричить, прибіжить Марина. І замість матері Соня запам’ятає божевільну бабу, яку від неї відтягували.

А головне — зірве всю справу, сполохає, і тоді рідної доньки можна й зовсім більше не побачити. І Олеся не зрушила з місця. Вона дивилася, як донька перетинає двір, як ліпить криву снігову бабу, як падає, встає, сміється.

Дивилася жадібно, про запас, запам’ятовуючи кожну рисочку, на всі ті дні, що ще лишалося терпіти. А коли дівчинку завели назад у під’їзд, Олеся ще довго стояла біля стіни, аж поки зовсім не стемніло. Повернулася вона до знахарки вночі, промерзла, але вже з сухими очима й якимось новим, спокійним світлом в обличчі.

Галина Петрівна кинулася до неї, хотіла було вилаяти, та не змогла, обняла мовчки. — Бачила? — тільки й спитала.

— Бачила, — сказала Олеся. — Жива, здорова, гарна, сміється.

Голос її здригнувся. — І я не підійшла, бабо Галю. Хотіла, до смерті хотіла, а не підійшла, витримала.

— Оце, — сказала знахарка тихо й стиснула її руки, — оце, Олесенько, і є материнська сила. Не та, що хапає, а та, що вміє стриматися, коли для дитини так краще. Тепер я за тебе спокійна. Тепер я знаю: ти доньку свою й справді любиш. Не для себе її повернути хочеш, а для неї самої…