Старий хотів востаннє поправити сукню онуки, але дотик відкрив йому дещо несподіване

Іван Петрович люто замотав головою. Сльози виступили враз, гарячі, злі. Він тицьнув пальцем собі в горло, потім у дівчинку, потім знову в горло. Він задихався від неможливості вимовити одне-єдине слово.

Не вона.

Не вона.

Наталія раптом зблідла. Не сильно — тільки губи втратили колір. Вона швидко взяла Дмитра під руку.

— Йому зле. Виведи його. Тут і так… не треба влаштовувати.

— Тату, ходімо, — Дмитро ступив до нього.

Іван Петрович відштовхнув його руку, знову нахилився до труни, але двоє чоловіків із ритуальної зали вже обережно, майже винувато, підхопили його під лікті.

— Дідусю, присядьте, тиск, мабуть…

Він пручався, але сил не було. Ноги стали ватяні. Його посадили на стілець біля вікна. Хтось підніс воду. Склянка цокотіла об зуби. Він не міг пити. Тільки дивився на труну, на блакитну сукенку, на Наталію, яка стояла тепер надто близько до кришки, ніби стерегла її.

Дмитро присів перед батьком.

— Тату, що з тобою? Скажи.

Іван Петрович схопив його долоню і нігтем вивів на шкірі: «НЕ».

Дмитро не зрозумів.

— Не що?

Старий заплющив очі. У скронях шуміло. Він знову взяв долоню сина, але пальці тремтіли так сильно, що літери розповзалися. «НЕ М…»

— Не можу? — прошепотів Дмитро. — Ти не можеш говорити?

Іван Петрович ударив кулаком по коліну. Слабо, безпорадно.

Наталія підійшла ззаду.

— Дімо, лиши. У нього шок. Зараз церемонія почнеться.

— Треба лікаря.

— Якого лікаря? — майже прошипіла вона. — У нас похорон дитини, а не вистава твого батька.

Ці слова Іван Петрович почув виразно. Вони ніби прорізали туман. Він підвів на неї очі.

Наталія витримала погляд, але в кутику її рота сіпнувся м’яз.

Тоді він зрозумів: вона знає.

Після похорону його не повезли на кладовище. Дмитро викликав швидку просто із зали. Фельдшерка, жінка зі стомленим обличчям і різкими рухами, виміряла тиск, посвітлила ліхтариком в очі, попросила усміхнутися, підняти руки. Іван Петрович усе виконував, як школяр, але говорити не міг. Язик слухався, губи рухалися, а звуку не було.

— Схоже на реакцію на сильний стрес, — сказала фельдшерка. — Але вік, тиск, треба в лікарню. Інсульт виключити.

Він учепився в рукав Дмитра й заперечно замотав головою. Йому не можна було в лікарню. Не можна зараз, коли в труні повезли чужу дитину, а Маша — де? Де його Маша?

Але його вже посадили в машину. Дмитро нахилився до нього:

— Тату, я після кладовища одразу до тебе. Чуєш? Я приїду…