Свекруха була певна, що домоглася розлучення, аж поки я не винесла останню сумку чоловіка й не показала документи

Він ввалився в передпокій, стягнув черевики просто на килимки й важко зітхнув, усім своїм виглядом демонструючи втому титана, що тримає небосхил.

— Мама приходила? — спитав він, шморгаючи носом у бік кухні. Побачивши контейнер, його обличчя осяялося дитячою радістю.

— О, тюфтельки!

— Приходила. Знову скаржилася на твою тяжку долю.

Оксана налила собі чаю, спостерігаючи, як чоловік жадібно поглинає сумнівний кулінарний шедевр просто з контейнера, навіть не спромігшись перекласти тюфтелі на тарілку.

Богдан був чоловіком тридцяти років із наміченим животиком і твердим переконанням у власній унікальності. Він любив міркувати про великі перспективи, про те, як одного дня його креслення вентиляційних систем помітить керівництво і він отримає заслужене підвищення. А поки цього не сталося, волів вечорами лежати на дивані й дивитися ролики про тюнінг автомобілів.

— Оксано, ну чого ти нагнітаєш? Мама просто дбає, знає, що ти в нас не дуже по господарству, усе в своїх кодах сидиш.

Він із набитим ротом помахав у повітрі виделкою.

— До речі, мені тут на сервісі сказали, що задні стійки час міняти й колодки.

— Ну? — коротко спитала вона, зробивши невеликий ковток чаю.

— Що «ну»? Скинь мені тисяч сорок на картку, ти ж учора якийсь проєкт здала, а я із зарплати тобі за комуналку віддам, обіцяю.

Оксана подумки відкрила таблицю витрат.

Богдан не віддавав їй грошей ні за комуналку, ні за половину вигаданої оренди вже три місяці. Усі його скромні доходи розчинялися в бензобаку його старої, але безмежно пафосної й постійно ламкої іномарки, кредит на яку він узяв ще до весілля. Кредит цей, до слова, останні два місяці Оксана оплачувала зі своєї картки, бо Богдан сумно дивився в підлогу й розповідав про затримку премії.

— Гаразд, перекажу, — рівним тоном відповіла Оксана. Вона дістала телефон і зробила переказ. Дзенькнуло сповіщення.

Чоловік розквітнув, витер рота паперовим рушником і поліз цілуватися, обдавши її запахом дешевого кетчупу й маминих тюфтель. Оксана ухилилася від поцілунку, пославшись на термінову роботу. Вона не була жертвою, вона просто збирала дані для фінального аналізу.

Кожна переказана тисяча, кожен з’їдений мамин обід формували чіткий портрет людини, з якою вона жила. І цей портрет подобався їй дедалі менше й менше. Проблеми почали наростати, мов снігова куля в листопаді.

Погода зіпсувалася, а разом із нею — настрій Галини Степанівни. Вона вирішила, що невістка зовсім відбилася від рук, і почала кампанію з порятунку сина. Однієї не надто прекрасної неділі свекруха покликала їх у гості.

Її однокімнатна квартира була схожа на музей побуту минулих десятиліть. Стінка з темного дерева ніби нависала й морально тиснула, кришталеві салатниці ловили тьмяне світло люстри. За столом Галина Степанівна урочисто поставила перед Богданом величезну тарілку зі смаженою куркою, а Оксані дістався скромний шматок сухої грудки на щербатому блюді.

— Їж, синочку, набирайся сил! — воркувала мати, підкладаючи йому картоплю. — А то ходиш худий, пом’ятий. Одразу видно, дружина в домі тільки для краси значиться.

— Та й яка там краса! — Вона оцінювально зміряла поглядом Оксану, вдягнену в зручний светр грубої в’язки й прості джинси.

— Ма, ну чого ти починаєш? — мляво відмахнувся Богдан, енергійно орудуючи ножем. — У Оксани просто стиль такий, кежуал.

— Начхати я хотіла на ваші іноземні слова! — фиркнула свекруха, гордо задерши підборіддя. — У нас на проспекті навіть двірники охайніше виглядають. Але що взяти з провінції? Там, мабуть, у річці білизну досі полощуть.

— Ви, Оксано, скажіть спасибі, що мій Богданчик вас із того бруду витяг, дав можливість столичним повітрям дихати.

Оксана спокійно відрізала шматочок курки, ретельно прожувала й подивилася просто в очі свекрусі.

— Галино Степанівно, взагалі-то в моєму рідному місті чудова набережна.

— І водогін у нас є, мій тато, між іншим, будівельну фірму має, зруби зводить, люди в черзі стоять.

Свекруха скривила губи в подобу жалісливої усмішки.

— Тесля, значить, ну-ну, все одно робітник.

— Куди вам до інтелігенції? Мій покійний чоловік на заводі інженером був. І Богданчик у нього пішов. Розумова праця.

— А ваші ці зруби, тьху, село!

Богдан у розмову не втручався. Він доїдав третій шматок курки й дивився в телефон. Оксані раптом стало смертельно нудно.

Вона дивилася на чоловіка, на його матір, на весь цей фарс і відчувала дивне. Ні, їй не було образливо. Вона не могла зрозуміти, як людина з її аналітичним розумом примудрилася вляпатися в цю житейську калюжу.

Напевно, спрацював юнацький романтизм. Богдан гарно залицявся, дарував ромашки, читав вірші. Але щойно чорнило штампа в паспорті висохло, вірші скінчилися, а ромашки змінилися вимогою тричі на день подавати гаряче.

Мав рацію батько. Богдан — не та людина, з якою хочеться прожити все життя. Вона згадала, як за місяць до весілля Богдан примчав увечері з божевільними очима…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇