Свекруха була певна, що має право вимагати звіт про мої гроші, аж поки в неї за спиною несподівано не відчинилися двері

Оксана поставила банку з воском, повільно зняла рукавички й поклала їх поруч з інструментами. Ні розгубленості, ні страху на її обличчі не з’явилося. Навпаки, всередині піднімалося холодне, майже веселе передчуття: люди, які прийшли загнати її в кут, самі збудували для себе пастку.

— Тарасе, ти справді вважаєш цю вимогу справедливою? — спитала Оксана, переводячи погляд зі свекрухи на чоловіка.

— Тільки не влаштовуй сцен, — відповів Тарас, розправляючи плечі й намагаючись виглядати впевненіше. — Ми з мамою обговорювали ситуацію під час наших занять. Ти й справді використовуєш мій ресурс як щось само собою зрозуміле.

Оксана ледь помітно кивнула. Усе склалося саме так, як було потрібно. Учасники зайняли місця, аркуш лежав на видноті, а телефон уже був підготовлений до ефіру.

Вона підійшла до штатива. Застосунок для трансляції залишався відкритим. Одного дотику вистачило, щоб засвітився червоний індикатор і підписникам почали надходити сповіщення. Ті, хто чекав на майстер-клас, одразу підключалися. За кілька митей глядачів стало понад тисячу, і число продовжувало зростати.

— Я не збираюся платити вам за право жити в квартирі, яку купила сама, лише тому, що тут оселився ваш син, — голосно й виразно промовила Оксана, стаючи так, щоб у кадрі одночасно опинилися вона сама, чинно вмощена на дивані Людмила Василівна та Тарас, який стояв поруч.

Ні Тарас, ні його мати поки не помітили світного індикатора. Чоловік роздратовано махнув рукою.

— Взагалі-то борг уже накопичився за три місяці. Мама витрачає сили на наш дім і підтримує твій внутрішній стан. За таку роботу заведено платити…